Чорт. Бачив? Хуссам. Вони за нами йдуть. — Хто? — Отi двоє. Давай на проспект. Тут надто темно й безлюдно. Швидше! — Може, тобi здається? Ну куди ти мене тягнеш? — Хуссамчик, будь ласка. — Не буду я бiгти. — Зараз треба. — Я їх зустрiну. — Їх двоє... Вже троє. Будь ласочка. — Тобi чоловiк потрiбен чи хлопчик, який тебе буде слухатись? Га? Я їх зустрiну. — Ще троє! Ну... Вiдпустiть його! Хуссам! Хуссам!
Ах ти ще й вiдбиватись? Понаїхав тут i будеш до наших тьолок лiзти? Ще й вiдбиватись. Н-на! З носака його. Пиздуй до себе в Чуркестан! А ти — проститутка. Тобi мiсцевих хуїв мало. А ну завались, зараза. Туш потекла, витри соплi. Нiчого ми йому не зробили. Я думаю, хахаха. Пару ударiв з носака в живiт нiкого ще не доконали. Це тiльки попередження. Скажи своєму хачу: наступного разу впiймаємо...
Малолiтки дебiльнi! Хуссам! — вона присiла бiля нього, шукала й не знаходила серветки, щоб витерти кров, нарештi знайшла. Потiм зняла кофту й пiдстелила на твердий асфальт йому пiд голову.
Ладно, валимо. Лиши її.
Шестеро на одного! — пiдняла обличчя на них. — Сцикуни!
Лиши, я сказав. Хай собi iстерить бiля свого хача.
Хуссам!
Пiшли, бо менти прийдуть... Ух! Верещала, як ментовська сирена. Ха, ха, ха! Оце ти сказонув, Голова!
— Треба було, щоб Юра ранiше їхав, — сказала Оля. — А ми все чекали, чекали не знати чого.
Марина мовчки пiдлила собi коньяку. Оля пiсля першої категорично вiдмовилась. Була третя чи четверта дня. Дiвчата сьогоднi були самi. Сергiй збирався на матч бiлосадської команди проти якихось кротiв, вiн так любить футбол. А Володя таємниче пропадав, i Оля з радiстю пiдозрювала, що у нього є дiвчинка.
— Я завжди думала, що Юрка безалаберний, — сказала Оля. — Чесно кажучи, не думала, що у нього там в Америцi щось вийде. Тiльки ж йому не кажи. А вiн молодець виявився. Але Марина, чому так має бути? Ну чому? Чому, щоб дiти поступили, щоб банально на їжу й хату вистачало, вiн має кудись їхати?
— Не ви однi.
— Я знаю, Марино, я знаю. Хiба вiд цього легше?
Оля вiд звiльнення з колишнього держтелекому, який пiсля приватизацiї належав олiгарху Наговiцину, так i не знайшла нормальної роботи. Пробувала продавати страховку, але фiрма платила тiльки вiдсоток, а за мiсяць Оля змогла застрахувати аж одного клiєнта. Постiйно ходила на бiржу працi, щоб отримувати допомогу по безробiттю. Їй мали б там пiдшукувати нову роботу — але пропонували тiльки в ЖЕКах. Оля гордо пiднiмала голову: «У мене вища освiта. У мене дипломна про геостацiонарнi орбiти штучних супутникiв. Я не буду вулицi мести!». А потiм згадала, що i у Юри вища освiта, але вiн в Америцi вулицi мете.
— I все на ногах, по дванадцять годин, — зiтхнула Оля й кивнула Маринi, щоб налила-таки ще одну стопку. — Хай вже вiдпрацює тi чотири мiсяцi й вертається. Не можу я без нього. I без Юрочки мого, i... просто без мужика не можу.
— Та звикла б, — засмiялася Марина.
Її смiх раптом здався Олi недобрим. Оля глянула Маринi в обличчя й опустила очi. Оля нiколи не знала, скiльки сама Марина буває без мужика. Знайшла я з ким про це поговорити. Оля перевела мову:
— Машка знову пропонує в Iталiю.
— Яка Машка?
— Так сестра ж наша з Кам'янця-Подiльського.
— А, Машка. Так i кажи.
— Я так i кажу. Каже, у них там всi в Iталiю їздять. Може, поїхати?
— Ти ж Юру чекаєш.
— Так... — Оля помовчала. — Просто ж Iталiя близько, це не Америка. Можна туди-сюди.
— Ти ж Юру чекаєш.
— Так, — пауза. — А якщо нам знов не вистачатиме?
— Якось жили.
— Дiтям поступати. А далi тягнути їх.
— Ти мене переконуєш? Чи себе?
Оля зiтхнула.
— А тут Сергiй видає, що хоче на весну в Москву.
— За яким?
— Каже, трохи самостiйностi хоче. У когось там пiдробити.
— Хм.
— Я спершу казала, заберу паспорт, ти ще неповнолiтнiй. Тобi про вступ думати треба, а ти... А потiм думаю: може, хай. Це ж вiн знаєш чого? Вiн же з Юрою трохи посварився... м-да. А тут поступати за його грошi. Навiть кишеньковi — з Юриних. То може, хай дитина вiдчує себе самостiйною?
— Ти у мене поради питаєш? Нi-нi-нi. Я колись твоїм батькам нарадила в Бiлий Сад перебиратись, досi винна ходжу.
Оля засмiялась:
— Вони дорослi люди. Старшi за тебе.
— Все-все-все, — засмiялась Марина. — Я бiльше нiкому нiчого не раджу.