Юра виглядав молодше за свiй вiк, особливо коли усмiхався. А як щойно поголений — нiхто не давав йому бiльше тридцяти п'яти. Вiн був смiшливий, як i його жiнка. Легко рухався i з вiком ставав тiльки сухiшим, не набираючи ваги. Волосся залишалося золотистим, а риси обличчя правильними. Й жiнки вiд нього досi млiли, навiть значно молодшi. Юра це знав, йому це подобалось, а бiльше нiчого вiд чужих жiнок не було треба. Тiльки Оля. Пофлiртувати десь на роботi можна, але бiльше — нащо? Потiм усе життя мучитись i брехати? Йому i з рiдною Олею добре, а разом вони вже скiльки? Ого, рокiв вiсiмнадцять. Дев'ятнадцять? Треба буде у неї перепитати. М-м, i Оля теж досi в чудовiй формi. Й вони обоє навiть нiчого для цього не роблять. Добра спадковiсть. Пощастило.
Коля внизу ввiмкнув музику. За найгiршим сценарiєм. Пiшла пiсня «Идет война». Пiсня нiби й нiчого. Юра i сам трохи слухав групу «Бi-2». Тiльки Коля ставив «идетвойну» по колу, й вiйна йшла, i йшла, i йшла — годинами. Юра з Олею (й коли ще нормально розмовляли зi старшим сином, то i з ним) пiдсмiювались iз сусiда:
— О, знов «идет война».
I фантазували, як Коля вмикає пiсню по колу, сiдає пiд колонками у м'яке крiсло та, зцiпивши зуби, стискаючи кулаки, сидить, тремтить i намагається не випити. А потiм усе одно наливає собi гранчак. I програє вiйну.
Якось Юра вранцi йшов на завод i ледь не зашпортався: сусiд лежав упоперек сходового майданчика. I чомусь не на своєму поверсi, а пiд дверима Ткачукiв. А сходовi майданчики у хрущовках маленькi, тому довелось обережно переступати тiло й тулитися до стiни.
А раз Коля почав скручувати в усьому їхньому й сусiдньому пiд'їздах двернi ручки. Марiя Федорiвна тодi на тиждень поїхала в село до сестри. Перш нiж узятися за ручки сусiдiв, син здав на металобрухт усi каструлi з квартири. Повернувшись, Марiя Федорiвна розплатилась iз усiма i вмовила Колю пiти на реабiлiтацiю. Тiльки допомогло ненадовго.
— Тату, — почув Юра з кухонних дверей.
— Так?
Розвертаючись вiд чайника, Юра мотнув головою, бо ледь не стукнувся лобом об витяжку. Кухнi у двокiмнатних хрущовочках теж маленькi. Як ми до клаустрофобiї не доживаємо, подумав Юра.
У дверях стояв Володя, молодший син. Якийсь вiн усе-таки маленький i хирлявий, знов подумав Юра. Мабуть, вiд того ускладнення, коли все лiто по лiкарнях. Досi впливає. Чи може, просто гени по iншiй лiнiї пiшли?
Он Сергiй — бiльший за Юру буде. Мускулястiший, в дiдуся. Та й вiд мами своєї. I карi очi, i чорнi брови. Все найкраще взяв. Ну як, не все, стримав усмiшку Юра.
Зате Володя явно iнтелектом вдався. Хоч i гуманоїд. Гуманоїдами Юра iронiчно називав гуманiтарiїв. У тому числi й Володю, коли той ставив дурнi запитання про технiку. Володя вочевидь схильний до мов, iсторiї. Сергiй — нi. Правда, Сергiй узагалi неясно до чого схильний. Каже, що на iнженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цiй країнi будуть потрiбнi iнженери ще через п'ять рокiв? I хто в цiй країнi взагалi потрiбен? Може, все-таки треба було валити? Зараз пiзно вже. Може, дiти вивчаться i звалять молодими. Не треба тiльки їм цього нав'язувати. Хай самi обирають свою долю.
— Тобi вiйна читати не заважає?
Юра показав великим пальцем вниз, де сусiд уже по третьому разу крутив пiсню. I це був тiльки розiгрiв.
Володя з вiдсутнiм виглядом вiдмахнувся:
— Е! Тату, а що таке, — вiн опустив очi в розгорнуту книжку, — агарофобiя?
— Агаро? Може, агора?
— А. Точно.
— Агорафобiя. Страх перед публiкою. Чи просто перед вiдкритим простором.
— Мгм.
Володя втупився в книжку i, забувши подякувати, повернув назад.
— Головна площа у Давнiй Грецiї, — додав у спину синовi Юра. — Де збори вiдбувались. Агора називалась.
— А-а! — Володя крутнувся до батька. — А я думаю... Дякую.
Обличчя сина осяяло розумiння. Юра насолоджувався своєю ерудованiстю. Ще коли вони з малими дiтьми сiмейними вечорами дивилися «Поле чудес», Юра завжди вгадував слова задовго до учасникiв. I це при тому, що вiн не гуманоїд якийсь, а iнженер.
— Протилежне — клаустрофобiя, — сказав Юра.
Володя кивнув, розвернувся й пiшов, читаючи на ходу. Юра повернувся до свого чайника. Мiж батьком i сином весь час був кут розкладеного стола. Заходячи на кухню й виходячи з неї, доводилось iти боком i втягувати живiт, щоб не зачепитись об цей кут.
Клаустрофобiя для нас актуальнiша, подумав Юра i скосив очi на витяжку, яка знов опинилася загрозливо близько. Вчотирьох у хрущовцi. А ще половину хрущовки займає обов'язкова меблева стiнка. А в нiй, звiсно, повно кришталю.
У них у Бiлому Саду все мiсто завалене цим кришталем. Зараз на «Бiлосадмашi» хоч i скорочений до трьох з половиною днiв робочий тиждень — але хоч якiсь грошi платять. А то ж, було, платили кришталем.