— Сергiйку, — притулилась до нього Яруся. — Як я без тебе всю весну?
Вони почали збиратися. Тiтка Марина повернеться тiльки о десятiй, але у Сергiя сьогоднi ще акцiя з «Бiлими вовками». Очi Ярусi досi були маслянистi, затуманенi задоволенням. Коли вони закiнчили, Яруся сказала, що вона тепер як кiшка, яка наїлася сметани.
— А ти приїжджай до мене в Москву, — сказав Сергiй i, подумавши, додав: — У гостi.
Вiн зiбгав простирадло. Простирадло було вогке. Сергiй кинув його у пральну машину тiтки Марини.
— Кокос казав, вродi буде де жити.
Сергiй трохи сумнiвався. По-перше, вiн хотiв би, щоб це був дружбан не Кокоса: не хочеться бути винним цьому мутному чуваку. По-друге, дружбан Кокоса справдi гарантував, крiм роботи, ще й мiсце ночiвлi, але кажись, доведеться спати в тому самому офiсi, де працюєш. Неясно, чи зможе там залишатися Яруся, якщо приїде.
— Та й це тiльки на три мiсяцi, можна й перетерпiти, — сказав Сергiй.
Яруся потягнулась i провела долонею по його щоцi:
— Дивись там, на довше не лишись.
— Я? Та я манав. Я тiльки подивитись на Москву хочу.
Ще вiн хотiв заробити на комп'ютер сам, щоб не брати у мамки грошi, якi присилає батя-мудак. Досить того, що вступати доведеться за бакси цього мудака.
— Тобi до хлопцiв на коли? — її рука лежала у нього на плечi.
— На восьму. Бiлий казав не запiзнюватись.
— Шкода, що менi з вами не можна, — вона обiйняла його за шию.
— Ти що? Раптом шавки пригнуть. А ти така маленька, беззахисна.
— Не така вже й беззахисна, — вона запустила йому нiгтi в шию.
— Ай! Кицю, за що? Сметану забула?
— Хочу ще, — сказала вона.
В результатi Сергiй таки не встиг на акцiю.
Слiдчий Хрипун великим i середнiм пальцями з силою стиснув собi скронi. Голова болить майже постiйно. Треба купити на роботу нормальної кави, ця розчинна вже нiчого не дає.
Слiдчий Хрипун глянув на свого сусiда по кабiнету: цiкаво, Мiша згодиться скинутись на кавоварку? Мiша, товстий капiтан, писав, схиливши голову на бiк. Товстий Мiша не п'є кави, зате постiйно щось жує.
Хрипун зiтхнув i знов перевiв погляд на смаглявого молодого чоловiка, який сидiв на розхитаному дерев'яному стiльцi через стiл вiд нього.
— Давайте ще раз. Вибачте, я правильно записав? — Хрипун глянув у блокнот. — Сахель?
— Сохель. Через О.
— Через О. Дуже приємно. Старший лейтенант Хрипун. Iван, — через А, подумки додав Хрипун. — Отже. Чому ви думаєте, що...
— Я з Афганiстану не через бiднiсть їхав, товариш старший лейтенант, а для безпеки, i тут на мене нападають, коли я повертаюся з чесної роботи, я й податки плачу, а я тiкав у безпеку, я ж вам казав, батьки по родичах збирали грошi, щоб вiдправити мене з Афганiстану, для безпеки, я до Таджикистана лiтаком, далi машинами i навiть двiчi пiшки, мої батьки небiднi були, тiльки у них не залишилося нiчого, коли мене викупили, я ж вам казав, а то послали би в Європу, тiльки вже не змогли, все вiддали на викуп за мене, чи я вдома думав, що доведеться на базарах...
Знову затараторив. Як же болить голова. Навчився ж так тараторити по-нашому. Та замовкни ти вже.
— ...ви ж бачили документи, я в країнi легально, я подався на бiженця, як тiльки приїхав, справу ще розглядають, але я постiйно подовжую довiдку, я вже п'ять рокiв тут, справу ще розглядають, я бiженець, я тiкав у безпечне мiсце, ви бачите...
Сохель закотив рукави сорочки i знову став показувати маленькi шрами на внутрiшньому боцi передплiччя. Хрипун утомлено дивився на афганця. Все це я вже чув. В Афганiстанi небезпечно жити. Тебе викрали. Двадцять п'ять днiв тримали в полонi. Гасили недопалки об шкiру. Не зовсiм розумiю, талiби чи безiдейнi бандити. Розумiю, що твої батьки зiбрали викуп. Вiдправили тебе подалi з країни. Ти приїхав сюди й подався на бiженця. Я одного не розумiю, блядь! Нафiга ти це менi розповiдаєш? Який це має стосунок до справи?!