Повертаючись, Юра побачив на даху великого чорношкiрого дiда. Дiд сидiв на схилi, впираючись у дах кросiвками сорок шостого розмiру, i їв iз ланч-бокса. Вiн стежив очима за тим, як iде Юра, бо бiльше на напiвзакинутiй вулицi нiкого не було. Розморений теплими пивами, Юра помахав йому:
— Need help?
— Since you mentioned it, yeah, — зi спiвочими iнтонацiями вiдповiв чорний дiд.
Так Юра знайшов пiдробiток на вечори й суботу.
Його роботодавця звали Баррi, вiк шiстдесят два роки, зрiст шiсть футiв два дюйми, вага двiстi сорок шiсть футiв, здоров'я немiряно. Працює на двох роботах, бо треба забезпечувати:
— My wife, and my woman, and my other woman, — i Баррi засмiявся несподiвано дзвiнким тенором. Говорив вiн на межi басу й низького баритона.
Коли Баррi злiз iз даху, щоб потиснути Юрi руку, то виявився на голову вищим. Юрина рука зникла всерединi великої долонi Баррi.
Баррi представився так:
— Беррi. Як ягода.
Щоб пояснити думку iноземцю, вiн показав пластикову перепустку з iншої роботи. Там було чорним по бiлому написано Barry, а не Berry.
З восьмої до п'ятої Баррi працював на звалищi металобрухту на автонавантажувачi, подiбні колись випускав «Бiлосадмаш». Пiсля робочого дня на автонавантажувачi Баррi виконував замовлення як тесля. Юра тепер став carpenter's helper, помiчник теслi.
Вони не просто крили дахи, вони їх будували. Баррi дiставав з кишенi блокнот iз кресленнями, з записаними простим олiвцем пiдрахунками: синуси, косинуси.
— Як ти цього навчився?
— Та як? Ходив у carpenter's school. Подумав, що зайва професiя не завадить.
Баррi, пiдрахував Юра, працював шiсть днiв на тиждень, у середньому з сьомої тридцять ранку до восьмої тридцять вечора. При цьому Юра, який працював лише вечорами, ледве встигав за старшим на двадцять рокiв Баррi. Невдовзi Юра знав англiйською десятки слiв, якi нiколи не знав рiдною мовою. Вiн уже й ранiше думав про shingles або sheetrock, не перекладаючи, а тепер подавав Баррi пилу seesaw чи пилу square saw, добре розрiзняючи їх функцiї, але уявлення не маючи, як вони називаються по-нашому. Pliers, pop my line, tar paper, two two by fours. Юра приносив дошки, примiряв вiдрiзи, брав iнструмент, рiзав руберойд, захекувався, пiтнiв i думав, що якось Баррi не вписується в його уявлення про лiнивих негрiв.
— Баррi, навiщо тобi стiльки роботи?
Баррi дзвiнко засмiявся:
— А ти не знаєш? Все, що робить чоловiк, вiн робить заради шматка пизди. For a piece of pussy.
Юрi стало сумно.
Баррi класний, але робота тiльки по двi-три години вечорами й субота. Десять баксiв на годину. Грошей ледь вистачало на себе. Вранцi пiд Lowe's Юру не наймали, розбираючи латиноамериканцiв-професiоналiв. I вiн просиджував по пiвдня в кафе «Флора», грав у шахи з Алi, читав книжки з Iron Rail. Вислуховував вiд Жоана про маленькi жiночi руки, поряд з якими член виглядає бiльшим.
По телефону Юра скаржився Олi, що з роботою туго й вiн уже сумнiвається, чи хоч на квиток назад заробить.
— А ти наших шукав?
— Ну до чого тут нашi? Ну хто менi нашi? Навiть якщо вони тут є — це ж якiсь уркагани спрацьованi. Я не такий, як вони!
Вiн згадував знайомого, який поїхав у Париж i працює там програмiстом. Згадував однокласника, який замолоду виїхав i працює генетиком. Що я тут роблю, Олю? Не можу знайти роботу на будовi? Чого я взагалi поїхав на будови? Чому я не працюю програмiстом, офiцiйно, я ж людина з вищою освiтою. Я мiг би доучитись, перевчитись. Я ж не роботяга якийсь. Як я став заробiтчанином? Чому я серед латиноамериканцiв i чорних? Я ж не такий, як вони. Ну, знайду я наших — жити з ними у вагончиках чи знiмати одну хату на десятьох? Я не такий, як вони.
12
— Сергiй останнiм часом ще гiрший став.
— Що там?
— А-а-а, — Оля махнула рукою, хоча Юра не мiг цього бачити.
Не розповiси ж, як Сергiй прямо каже, що ненавидить батька. За що? Виявляється, за те, що батько поїхав. «Ти ж його й доти ненавидiв!», — якось крикнула вона Сергiєвi. — «Радiв, що батько поїде». Й одразу пожалкувала про це. Сергiй закрився в собi.
— Ненавидить мене? — сам запитав Юра.
— У них там зустрiч випускникiв. Бiльшiсть студенти, вiн не хоче йти.
— Хай не йде.
— Та навпаки. Я переконала. Вiн не хотiв на ресторан здавати.
— Чого?
Оля зiтхнула:
— Не хоче з твоїх брати.
— Скiльки там.
— Сто доларiв з кожного.
— Скiльки?!
— Я сказала йому, це мої батьки дали.
— Супер.
— Юр...
— Сто баксiв? Я вкалую, а вони по ресторанах.
— Всi вирiшили.
— Це де таке?
— Що де?
— Де в Бiлому Саду можна здати по сто баксiв за людину? Ну, щоб я знав, як повернуся.