— «Фараон».
— Отой в цеху «Бiлосадмаша»? Круто. Найдорожчий в мiстi.
— Юр...
— Нє, я все розумiю. Я все розумiю. Менi один знайомий вже розповiдав.
— Юр, заспокойся.
— Та чо там.
— Ти вертайся, Юр. Я бачу, як тобi там.
— Я, блiн, на квиток назад заробити не можу, а вони там по «Фараонах».
— Юра! Вiн, до речi, таки в Москву пiдробити їде.
— З якого?
— Власне, хоче собi на щось там заробити. Сам.
— Ой, який молодець. Ну це ж треба.
— Юра.
— Що Юра, що Юра?
— Я казала, треба було, щоб я їхала.
— Бо я у тебе непристосований, да? Супер. Просто супер.
— Юр... Я таки поїду.
— Ще цього бракувало.
— Я ж бачу, як тобi. А менi вже мiсце знайшли.
— О-о-о! Ще одна новина? Ну-ну, Оль, ну-ну?
— Юр... Будь ласка.
Юра вдихнув. Видихнув. Глибоко вдихнув. Повiльно видихнув.
— Кажи.
— Поїду слiдом за своїми, в Iталiю. Машка менi вже мiсце знайшла. Здається, десь у районi Болоньї. Я ж бачу, що тобi не пiшло, я ж тебе не звинувачую. Юр. Чуєш?
Юра мукнув у трубку.
— Я тебе не звинувачую, Юр. Чуєш? Ну, не пiшло. А менi наперед знайшли постiйне мiсце. Чекають у жовтнi.
— I що там?
— За двома бабусями доглядати.
— А вiза?
Оля зiтхнула:
— Турагенство, Машка купила менi тур у Венецiю. З твоїх.
— Уже купила?
— Юра...
— Офiгєть. То ти не радишся. Ти — повiдомляєш!
— Юр. Там якраз акцiя була, треба було зразу...
— Зрозумiло.
— Ну а що робити, Юр? Борги ростуть. Дiтей поступати. Ти не присилаєш.
— Ага. Он значить як.
— Я не звинувачую... Послухай!
— Нi-нi, я все розумiю. Я все прекрасно розумiю. Просто чудово.
— Юр.
— Так. Щоб я не наговорив, давай я завтра подзвоню. А краще через тиждень. Па.
— Юр. Не клади трубку. Юра! Юра. Будь ласка.
Коли Сергiй пiдсiв у вагон забацаного поїзда на Москву, заробiтчани з Захiдної були вже розiгрiтi. В нiс ударив штин пiвсотнi пар чоловiчих нiг. На цiлий вагон було, може, три або чотири жiнки. З них одна провiдниця.
У Сергiя було верхнє бiчне: а треба було брати квиток за пiвтора мiсяцi заздалегiдь, поки цi бруднi заробiтчани не розхапали. Уфф, правду у нас кажуть. Вони там на Захiднiй жадiбнi, вiчно їздять туди, де краще. Тiльки з жадiбностi можна дорослим до такого себе доводити. Брудний вагон, штин. Вдома, в чистотi та при жiнках, не сидиться їм. Добре, що я не такий, як вони всi. Я тимчасово. Поїду на три мiсяцi, гляну на Первопрестольну, пiдроблю, i назад. Довелося з Кокосом помиритися, щоб до його дружбана поїхати. Дружбан iз Хмельницького тезкою виявився. Теж Сергiй.
— Хлопчє. Будеш пиу? — запитав сусiд через прохiд, як тiльки Сергiй вмостився.
Ну хто так говорить. Гуцули немитi, блiн.
П'ятдесятилiтнiй дядько показав Сергiю пiвторалiтрову пластикову пляшку.
— Це що?
— Мiнералка, — сказав дядько, i його сусiд захихотiв.
— Буду.
Йому ще день з ними їхати. Краще буду в такому ж станi, як вони, щоб менше психувати.
Сергiй дiстав маминi вiдбивнi й виклав на застелений жирною газетою столик, де вже лежали маринованi огiрки, сало, болгарський перець i лушпайки вiд варених яєць. Заробiтчани їхали з дому затаренi.
Самогон справдi виявився розбавлений мiнералкою. Сергiй випив. Гiрко. Закусив чвертю цибулини, вмоченої в сiль. Сiль насипана прямо на газету. Заїв скоринкою чорного хлiба. Уффф. Аж тепер видихнув. Нiколи ще не пив такої гидоти. Власне, i по-справжньому п'яним нiколи не бував. Так, пивом балувався. Часом iз тiткою Мариною по коньячку.
— А чо так криємось? — Сергiй показав на пластикову пляшку.
— Так мусора ходять.
Останнє слово гуцул вимовив так: хоґєт.
Сергiя бiльше не обходив запах нiг. Вiн i сам перевзувся у в'єтнамки. Правда, спортивного костюму на замiну не мав. Сидiв у джинсах i футболцi. Випиваючи й закусуючи, всi пiтнiли. З-пiд пахв iшов запах цибулi й алкоголю. Дядьки щопiвгодини ходили курити в тамбур. Викурювали по двi сигарети за раз. Сергiй став ходити з ними. П'янiючи, дядьки самi пропонували йому сигарети. А оскiльки вiн молодий, а вони батьки родин — хай дехто лише на десять рокiв старший — то всi пiклувалися про нього. Пiдкладали на стiл перед ним, бо тарiлок не було, рiзної їжi вiд своїх жiнок. I пiдливали.
А потiм Сергiй пам'ятає, що вони чомусь у вагонi-ресторанi, хоча своєї їжi наче був вагон, ха, i у вагонi-ресторанi, стоячи за стiйкою, Сергiй за чийсь рахунок їсть фаршированi кабачки. Дуже гострi. Потiм усi зникли, вагон-ресторан залишився порожнiм, Сергiй стояв бiля опущеного вiкна вагона-ресторана i щасливо ригав за вiкно червоно-оранжевим струменем, струмiнь обпiкав його, й Сергiй уявляв себе вогнедишним драконом i щасливо думав, що ригає вiн на їхню Росiю.