Выбрать главу

Машка казала, в Iталiї довезуть прямо пiд дверi. Не переживай, казала Машка. Все давно органiзовано.

До Будапешта справдi все йшло чiтко. Їхала туристичним автобусом зi справжнiми туристами. З невеликим багажем, щоб у Захонi угорськi митники не придовбалися.

Довiзши справжнiх туристiв до готелю, водiй передав сiмох пасажирок разом iз Олею пiд опiку водiя мiнiвена. Водiй угорець, по-нашому не розмовляв, зате добре знав, кого на якому боцi окружної висадити. Двох тут, трьох там. Оля опинилася сама.

Без багажу, щоб не привертати уваги полiцiї. I без паспорта. Тут сама винна — паспорт залишився в сумцi, яку з туристичного автобуса мали передати на бусик до Болоньї.

А бусика нема.

Бусик мав прийти о шостiй вечора. Однак темнiє, й нiкого. Оля не знає, як ще їй не привертати увагу. Вона без паспорта й без багажу. Вона тут уже три години.

I що тепер? На папiрцi лише адреса, куди мав довезти бусик. I то приблизно: Болонья, вiа Джузеппе Маццарентi, стоянка мiкроавтобусiв. Там з п'ятницi по недiлю паркуються нашi бусики з рiзних регiонiв.

Але паспорт? Як вона могла?

Оля згадує iсторiї з наших газет про нелегалiв з Азiї чи Африки. Довозять такого пакистанця чи сомалiйця нiбито до Європи. Скидають на заправцi у Жмеринцi чи в Бiлому Саду й кажуть: iди. Це Європа. I що — не Європа хiба?

I ходить цей пакистанець чи сомалiєць по Жмеринцi, Калушу чи Бiлому Саду. Свiтиться за сто метрiв. Його й приймають менти. I мiнiстр внутрiшнiх справ розповiдає, як нашу країну перетворюють на вiдстiйник для нелегалiв, якi не доїжджають до Шенгену.

Але ж у мене ситуацiя зовсiм iнша, обриває себе Оля. Я ж не якась азiатка чи африканка. Я не потенцiйний мiгрант. Я людина з вищою освiтою. Я людина з двадцятилiтнiм стажем роботи й одним записом у трудовiй книжцi. У мене дипломна про супутники на геостацiонарних орбiтах.

У свiтлi електричного лiхтаря Оля побачила, як до помпи пiдрулює бiлий Мерседес Спринтер iз нашими номерами, й ледь не кинулась йому пiд колеса.

— Де ви були? Я тут посивiла!

— Звиняй, доцю, звиняй. Гнав, як мiг. Угорськi прикордонники, щоб їм повсихало...

— Сумка моя?

— Є, є. Забрав.

Водiй вiдчинив заднi дверцята. Великi сумки в бiло-синю клiтинку. Оля впiзнала зверху свою темно-синю спортивну сумку, вiдкрила. Полiзла на дно. Дiстала пластикову папку, обгорнуту напiвпрозорим блакитним смiттєвим кульком. Почала розв'язувати, але виходило довго. Розiрвала пакет. Розкрила папку. Паспорт на мiсцi.

— Ти не тойго, — сказав водiй. — У нас завжди все добре. Правда, дiвчата?

— Первий раз, доню? — запитала одна з жiнок зсередини мiкроавтобуса.

Оля бачила тiльки її силует у пiвтемрявi в салонi.

— Сначала трудно буде. А потом привикнеш, — сказала в пiвтемрявi iнша жiнка.

Оля вiдчула, як спiтнiла. Пiсля напруження вiд страху, коли чекала автобуса, тепер вона тремтiла. Їй налили. Її розморило.

У бусику всi, крiм водiя, були жiнки. Довго розповiдали Олi, до чого готуватися. Казали, як їй пощастило, що їде на готову роботу. Невже ти не купила цю роботу, за так дiсталася? Як тобi пощастило, ти не уявляєш. I як тобi пощастило, що зразу на пiвночi — тут нелегалок практично не беруть. I як пощастило, що на пiвночi, де вищi заробiтки, нiж на пiвднi.

I як не пощастило, що твоя робота — «фiса».

Яка така фiса, Оля так i не зрозумiла.

Оля крiзь дурман слухала, як жiночки розмовляють мiж собою. Про сеньйорiв, легалiзацiю, дiтей. Оля задрiмала.

Прокинулася на свiтанку вiд того, що хтось крикнув:

— Evviva Italia!

Перетинали австро-iталiйський кордон.

На вiа Джузеппе Маццарентi в Болоньї вона не затримуючись пересiла в iнший бусик, що вже вiдходив. Петро з Коломиї їхав у Сан-Марино. I там теж нашi. Нашого цвiту по цiлому свiту. Петро весь час говорив. Червiя — маленьке мiсто. Не був iще. Оце тебе першу туди. Недавно почав працювати. То все вiзу не давали. Тепер ганяю мiж Емiлiєю-Романьєю та Галичиною, розвозячи посилки. I грошi. Тому що передати грошi з бусиком дешевше, нiж платити Western Union. Ви, Олю, можете нам довiряти. Всi знають нас. Не мене особисто, але я ж не вiд себе. У наших нiчого не пропадає. Будь-яке мiстечко Iталiї, будь-яке село вдома. Все передамо. Правда, в Червiї я особисто ще нiкого з наших не знаю. Я, можна сказати, новенький. Оце в Червiю перший раз їду. Вас везу. Червiя маленьке мiстечко. Тут є нашi, але де, поки не знаю. Не замовляли менi нiчого. Скоро всiх буду знати.

Петро довiз Олю в Червiю, прямо до вiа Меркурiо, де Оля мала провести наступний рiк.