Вони планували спалити азербайджанський прапор, але нiхто не подумав, як тепер пiдняти мокру брудну ганчiрку, тож лишили її там, на бетонi.
— До нової акцiї, — прощався Сергiй з малими на виходi з гаражiв. — Вона буде кручє.
Малi пiшли з братом Кокоса по проспекту в бiк центра. Вони трималися зграєю, щоб почуватися сильнiшими.
— Дєцкiй сад, — сказав Кокос, дивлячись їм услiд.
Сергiй подумав, що вiн про акцiю, й поспiхом сказав:
— Це так, провєрка. Будемо серйознiшi робити.
Вони йшли втрьох дворами. Сергiй мовчав, запхавши руки в кишенi. На Мейдина можна покластись, думав вiн. На малого Кокоса вродi тоже. А от старий Кокос — не знаю. Вродi давно дружимо, а якось не тойво. Щоб одiяло ще на себе не почав перетягувати.
Кокос покосився на Сергiя:
— Чуєш, Голова?
— Шо?
— А чо ти свого малого не привiв?
Сергiй iронiчно пiдняв брови:
— Вован? Та вiн ботан.
3
Володя Ткачук почув, як тато вiдчинив комусь дверi. Володя якраз iшов iз книжкою в кухню запитати у батька: якої релiгiї були монголо-татари пiд час навали на Київську Русь? Мусульмани, буддисти чи язичники?
У дверях стояв незнайомий чоловiк у свiтло-сiрому светрi в коричневi ромбики, у м'ятих коричневих брюках.
— ...у вас же вiкна на лiцей виходять? — закiнчив фразу вiн.
— Так, — кивнув тато. — Бачив. Знаєте, я сам цього не люблю. Може, ввійдете?
— Дякую, але ще всi квартири обiйти, — вiдмовився чоловiк i через плече батька показав поглядом: — А це ваш син?
Тато обернувся:
— Так. Володя, це наш дiльничний. Ти з кiмнати не бачив, як лiцей свастиками обписували? Крикiв не чув?
Володя вiдчув, як його щоки пiд очима вiдтягуються вниз. Вiн дивився татовi прямо в очi:
— Нi, я в навушниках читав.
— Ясно, — тато обернувся до дiльничного.
Дiльничний записував вiдповiдi батька. Спершу формальнi: прiзвище, iм'я, по батьковi. Скiльки тут живе. Де працює. Що бачив.
— А ви впiзнали когось iз них? — запитав дiльничний.
— Нi. Я на дiтей не дуже звертаю увагу, — засмiявся тато.
Дiльничний пiдняв погляд на батька, потiм перевiв на Володю. Батько ще раз засмiявся:
— Ну як, на чужих.
Дiльничний вiдповiв коротким смiшком, для ввiчливостi. Продовжив писати. Картонну папку з аркушем вiн впирав у стiну на рiвнi свого обличчя й так, вертикально, писав. Володя подумав, що дiльничному, мабуть, дуже незручно. Те саме подумав i батько:
— Точно не зайдете? За столом зручнiше.
— Нi, дякую.
— Пробачте, вас як... я не почув.
— Лейтенант Хрипун. Iван Васильович.
— Дуже приємно. Юрiй Васильович.
— Ви казали.
Дiльничний Хрипун був пом'ятий чоловiк з утомленим жовтуватим обличчям. З-пiд светра в ромбики вибивався комiр сорочки. У дiльничного були великi залисини з обох бокiв. На залисинах блищав пiт.
— А скiльки їх було i якого вiку? — запитав дiльничний.
— Я бачив десь... мм.. вiсьмох. Але частина тодi вже зайшли за будинок.
— Ага, — дiльничний швидко писав, притуливши протокол до стiни. — А вiк?
— Ну... чотирнадцять-п'ятнадцять.
— Хм.
Тато вiдчув сумнiв дiльничного i подумав ще раз:
— Хоча... Бiльшостi скорiше дванадцять-тринадцять. Тiльки двоє-троє старших.
— Ага, — пожвавився дiльничний. — Так i сторож сказала.
Вiн швидко строчив у протоколi, притуленому до стiни. Володя подумав: дiльничному просто приємно, що бiльше нема розбiжностей у свiдченнях, йому так легше. Схоже, йому остогидла його робота. Ясно, що вiн не збирається насправдi когось шукати. Цiкаво, а батько так гарно грає — чи справдi Сергiя не бачив? Володя подивився батьковi в спину. Нi, не бачив. Тато на своїй хвилi, як завжди. I грати батько не вмiє. Простодушно хоче допомогти. Цiкаво, якби бачив Сергiя — здав би? Вiн такий, що по дуростi мiг би i здати. Типу, для науки. Ще й пишався б своєю принциповiстю. Думав би, що це дуже педагогiчно. А може й нi.
— Ну добре, — сказав дiльничний тоном, нiби прощався. Але продовжив строчити.
Як же йому, мабуть, незручно отак вертикально писати. Нi, не буде
вiн шукати Сергiя.
Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву? А чоловiк тьотi Катi дальнобоєм в Америцi? Дурак ти, казав Сергiй. Нашi так не поводяться! — Як «так»? — Ботан ти. От буде Бiлий Сад переповнений цими. Будеш сцать по району вночi ходити. Тодi поймеш. А щас iди, кнiжонки свої читай, гуманоїд, ой, вибач: гуманiст. I взагалi, я нiчо проти понаїхавших як таких не маю — тiльки хай у себе вдома сидять.