Оля присiла. Сказала, що хоче заздалегiдь знайти церкву, бо вперше тут, а потiм уже прогулятися по Рiмiнi.
— Ви теж iдете?
— У мене сьогоднi... нема часу, — покосилася невдоволена.
Вона виявилась iз Вижницi. Скаржилася, що потрапила в сiм'ю, де кожен шматок хлiба «отак-от нарiзають», показала пальцями на своїй долонi. У вихiдний, коли її не годують, мусила купувати собi продукти в «Конадi». Але виходило надто дорого. I тепер по недiлях вона ходить по безкоштовнi пайки у «Карiтас».
— А чому нi? Чому нi? — сказала жiночка, захищаючись.
Хоча Оля мовчала.
Несмiлива бабуся з Косiвського району розповiла, що у неї сiм'я краща. Вона — як i Оля, як i жiнка з Вижницi — баданте. Вона й сама немолода, а доглядає за ще на поколiння старшою iталiйкою з хворобою Альцгеймера. Тiй уже понад дев'яносто.
— Вони тут усi на таблетках живуть, — прокоментувала останнiй факт жiночка з Вижницi.
На вихiднi, закiнчила бабуся з Косiвщини, тiкає просто тому, що її сеньйора постiйно кричить. Дуже важко витримати.
— А все краще, нiж удома було, — продовжила бабуся з Косiвщини.
Вдома важка фiзична робота, корова, город, бруд, часто п'яний злий чоловiк i дiти, якi поважають тiльки на словах. Тут краще. Легше.
— Добре вам, — пирхнула жiночка з Вижницi. — Скiльки своїм пришлете, вони й радi. А мої? Купила сину «Шкоду Октавiю», добра машина. Це вже друга у нас. У чоловiка є «Нива», ну, йому кращої й не треба, — вона тонко захихотiла. — А синовi треба, молодий гарний хлопець. Тiльки тепер йому вiчно на бензин не вистачає. Знайшов собi дiвчину аж у Коломиї, їздить до неї. Я йому кажу: я тобi грошi так тяжко шлю — а ти на бензин тратиш? Я в «Карiтасi» побираюсь, а ти в Коломию на машинi щотижня.
— Це ж дитина. Виросте, зрозумiє, — сказала Оля.
Жiнка з Вижницi зневажливо глянула на неї:
— Ти давно тут, доню?
Оля трохи розповiла про себе та свою роботу.
— Баданте? З двома? Та ще з такими? — перепитала жiнка з Вижницi. — Як ти там працюєш?
Виявилось, i зарплату Олi платять малу.
— За двох бiльше має бути. Обманули тебе, дочко.
I взагалi не варто було погоджуватись. I хай уже одна з її бабiв помре, а Оля лишиться з однiєю.
— Тiльки не з нашим щастям. Вони тут в Iталiї всi на таблетках живуть.
Навпроти них, на протилежному кiнцi скверу, зiбралася групка смаглявих чоловiкiв. У розмовi постiйно було чути: «Аллаг-Аллаг». Курили.
На вiдмiну вiд наших, мусульман на вулицi видно бiльше чоловiкiв, нiж жiнок. Жiнка з Вижницi з неприязню глянула на чоловiкiв навпроти:
— Самi в Бога не вiрують, а в християнському «Карiтасi» їх вiчно стiльки.
Бабуся з Косiвщини примирливо пробурмотiла:
— Теж вiрують, тiльки по-своєму.
Жiнка з Вижницi покосилася на неї.
— О, вiдкривають. Ну, ми пiшли. А то цi вже рвонули! Ну ти подивись на них.
Вижницька й косiвська жiнки пiшли наздоганяти мусульман. Оля ввiчливо вiдмовилась iти в «Карiтас»: вона вранцi поснiдала в Червiї.
Наша церква виявилася прямо навпроти «Карiтасу». Тепер, знаючи мiсце, Оля могла не переживати, що заблукає чи запiзниться. Вона добре орiєнтується навiть у незнайомих мiстах.
До служби лишалося кiлька годин, i вона пiшла в центр Рiмiнi.
Оля й не уявляла, скiльки тут наших. I росiян. Тiльки й чуєш у недiльному натовпi то нашу, то росiйську. Тiльки росiяни зовсiм iнакшi, нiж нашi. Росiяни — багатi туристи. Шукають вiдкритий у недiлю супермаркет «в этой конченой стране». Обговорюють шкiряну куртку в вiтринi.
А нашi жiночки, ходячи парами:
— Як твiй сеньйор? Краще? Дай Боже, щоб одужав.
— Дасть Бог, iще рокiв десять-п'ятнадцять протягне.
— Марусю, я купила собi штани за п'ятнадцять євро, але менi тиснуть, у мене отут повнi ноги. Ти не хочеш поміряти? Якщо пiдiйдуть, подарую. Ну що ти, Марусю. А як ти моїм посилку слала, поки я хвора була?
У обох спокiйнi добрi обличчя. В обох коротко стрижене волосся: в однiєї сиве, у iншої стандартного свiтло-солом'яного кольору, як у ведучої обласного телебачення.
— Що, йдемо вже?
Iнша дивиться на годинник:
— Так, уже пiв на другу.
Оля, тримаючись на вiдстанi метрiв у сто, слiдом за ними перетнула площу Антонiо Грамшi. Площа була велика. Суцiльна парковка. Дерева по периметру.
Назустрiч iшла дуже повна кругленька жiнка, стрижена пiд хлопчика, з чорним прямим волоссям. На губах темна помада кольору, близького до iдеального фiолетового. Густий макiяж. Чорна чiлка майже до брiв. Це робило лоб нижчим, а обличчя круглiшим. Жiнка розмовляла по мобiльному. Якраз, коли вони порiвнялися, кругленька жiнка вигукнула в телефон: