— Та вiн йо-о-обнутий!
По-нашому. Оля здригнулася вiд несподiванки.
У жiнки була iдеально кругла голова. Кругле обличчя: повнi щоки, маленьке гарне пiдборiддя. Вся вона нiби складалася з куль, наче кубiстська скульптура: круглi стегна, круглi литки, круглi плечi, навiть передплiччя. I при цьому жодного вiдчуття важкостi. Стрибучий м'ячик.
— Кидай його, — сказала кругла жiнка в телефон. — Добре, я тут у перукарню заходжу. Передзвоню.
Вона легко пiднялася на кiлька сходинок i зайшла у прочиненi дверi. Оля зупинилась i бачила крiзь вiтрину на всю стiну, як молодий азiат пiдскочив до неї. Всi троє перукарiв тут були молодi хлопцi з Китаю чи, може, якого В'єтнаму. Жiнка, жваво жестикулюючи, щось говорила хлопчику-перукарю. Азiат здавався наляканим. Вона плюхнулась у м'яке крiсло, а Оля поспiшила до церкви.
Оля запiзнилася. Пiд затiненою аркою на вулицi, бiля церкви, все виявилося заставлене велосипедами. Кiлька велосипедiв, ланцюгами причепленi до iнших, навiть виступали на проїжджу частину.
Оля зайшла. Пахло ладаном, спокоєм i чистотою. Молодий священик розповiдав про явлення Дiви Марiї прихожанам пiд час облоги Константинополя сарацинами. Дiва Марiя обливалася сльозами. Священик пояснив, що свята земля Вiзантiї, християнська земля, невдовзi таки впала пiд натиском сарацинiв:
— I нинi там мусульманська iмперiя, — зi смиренням повiдав священик.
Кiлька жiночок не втримались i зiтхнули.
Потiм святили воду.
Оля хрестилася, коли хрестились усi, бо самостiйно не знала б, коли треба робити це. На «амiнь» точно. Здається, також на «в iм'я отця i сина», ще на кiлька ключових фраз. Оля роздивлялася людей. Церква повна пiд зав'язку. Сидячих мiсць нема, тож Олi довелося тулитися мiж заднiх рядiв спиною до стiни. Практично всi прихожани — жiнки. Оля ще нiколи, здається, не бачила такої однорідної аудиторiї: бiльшiсть — жiнки середнього вiку. Недовгi зачiски. Мабуть, щоб менше часу витрачати на догляд за собою. Волосся то фарбоване в мiдно-каштановий, то вибiлене перекисом водню.
Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:
— Можна? Можна? Можна?
Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».
Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.
Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови:
— Христос Воскрес! Воiстину Воскрес.
А всi такi смiються i так:
— Браво! Браво!
Хоча до Великодня ще як до весни.
А чоловiчок вiдмочував щось i далi, вже iталiйською. Жiночки навколо смiялися. Олi було шкода, що вона поки що погано розумiє мову.
Лисий дiд так i сидiв у своєму iнвалiдному вiзку. Вiн не помiтив, що навколо щось помiнялося. Дивився перед собою з вiдсутнiм виглядом. Вiн здавався сумним. Олi стало його шкода.
— Мене Шура звуть, — почула знайомий голос.
Оля обернулась, це була кругленька жiнка, яка представлялась iншiй. Оля ледь не засмiялася, побачивши iншу роль Шури. Тепер Шура здавалася втiленням благочестя та скромностi. Яке там «йобнутий» по телефону? Кого це боявся хлопчик-перукар? Шура свiтиться вiд отриманої благостi. Макiяжу нема. Пишне декольте зникло. Натомiсть вишиванка та червонi коралi.
Оля розпитувала прихожанок, якi розбирали свої велосипеди, залишенi пiд аркою ззовнi. Виявилося, серед присутнiх таки є одна людина, яка теж працює в Червiї. Шура.
— Га? Я о восьмiй тридцять сiм на Червiю, — сказала Шура. — Давай бiля електрички. А доти у мене справи.
У кебаб-кафе на стiнi висiв телевiзор, i в ньому показували iндiйськi клiпи. Не класичне iндiйське кiно з танцями й сарi, а сучаснi: купи золотих ланцюгiв, довгоногi дiвахи в бiкiнi, пафос, розпальцовки, дорогi тачки. Дуже схоже на росiйський шоу-бiзнес, подумала Оля. Якийсь iндiйський Тiматi в бейсболцi та з розкiшними вусами начитував реп.