— Заспокойтеся.
— Я не в тюрмi!!!
Баба Амалiя почала вити, виття перемежовувалося зi словом «карчере». Уууу, оооо, но, карчере, но, ууу.
Баба Амалiя перестала були бабою «Амабiле». Так розвинулась її хвороба. Оля давно припинила переконувати її, що вона не Бруна. Але от щодо тюрми треба було переконувати. Це нiчого не давало. Коли Оля прив'язувала бабу Амалiю до лiжка, та вигиналася, крутилась i починала вити, як вовчиця. Огризалася на «Бруну», яка її сюди запроторила, та вимагала вiдпустити.
А прив'язувати доводилось, iнакше баба Амалiя могла нашкодити собi.
Оля вiдчувала тепер полегкiсть, коли треба було йти до баби Олiмпiї. Та вiчно бурчала, навiть прив'язанiсть до Олi вона виражала буркотінням. Оля звикла.
А до виття звикнути неможливо.
Баба Олiмпiя почала вимагати, аби Бруна вiдокремила бабу Амалiю:
— Знайди ще одну баданте, я сказала. Не збанкрутуєш. Ми з Амалiєю обидвi скоро поздихаємо.
— Мамо, що ти таке кажеш?
— Бруна!
— Добре, добре.
— Тiльки я хочу з Олґа лишитися, — сказала баском, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. — Шукай баданте для Амалiї. Вiдсели її. Дiо мiо, бiдна сестра, але я з нею не можу.
Пошукати баданте попросили, звiсно, Олю.
— Як у тебе, все вже там зсохлося? — зустрiла її Шура.
— У тебе одне в головi.
Шура засмiялася, рiзко закинувши голову назад:
— Дiдусеві вiсiмдесят шiсть, а менi компанiя самiй часом потрiбна. Знаєш, їжджу в Рiмiнi до одного китайця...
— Не хочу чути.
— Та послухай. Молоденький, двадцять сiм... А сам такий худенький, як пiвмене. Знаєш, отак береш...
— Не хочу знати. Шур, ти, звичайно, на баданте до баби Амалiї не захочеш?
— Нє-нє-нє-нє-нє.
— Я так i знала. Когось порадиш?
— Юлю Павлiвну спитай.
— Мама Олени?
— Ну так. Вона на годинах, давно без роботи.
Олена з мамою жили поруч, на вiале Сатурно. Вони удвох знiмали мансарду, яку Олена жартома називала мезонiном. У домi з мезонiном жив старий iталiєць. Вiн порахував, що вигiднiше здавати кiмнату заробiтчанам дешевше, але цiлий рiк, нiж туристам дорожче, але тiльки на сезон. Оленi й Юлiї Павлiвнi довелося самим купити калорифер, бо зиму без опалення в Червiї не витримаєш: пiвнiчнi вiтри.
Коли Оля пiдiйшла, Олена вигулювала вздовж вiале Сатурно привезену з дому собачку Лiзочку. Кучерява шавочка зi злобним страхом загавкала на Олю:
— Р-р-р, нґа-нґа-нґа-нґа-нґа-нґа...
— Не можна, Лiзочка! Не можна! — засмiялась Олена.
— Вона так i не навчилася мене впiзнавати, — сказала Оля.
— Та вона часом маму не впiзнає. У неї короткозорiсть, от вона й нервується, — сказала Олена.
— Мама вдома?
— В мезонiнi, — показала нагору Олена i запитала: — А як щодо курсiв? Не надумала?
Оля хмикнула:
— Ти ж бачиш, як у мене. Двi години вiльних, i на роботу, до своїх бабiв.
— Ну, на один курс вистачить. Вони ж безкоштовнi!
— Ти знаєш, Олено, я навiть ходила в цей «вiльний унiверситет Червiї». Але ж це не унiверситет. Там курси «джiмнастiка дольче» та бонсаю. Що воно таке той бонсай? Менi б основи матаналiзу пригадати, — Оля сумно усмiхнулась.
— Треба тобi в Рiмiнi чи в Равенну переїхати. Ну, але я все розумiю. Вже як легалiзуєшся...
— Хороша ти, Оленко.
От тiльки не все розумiєш, подумки додала Оля.
Олена вiд часу їхнього знайомства переконує Олю, що не можна весь час придiляти тiльки роботi. Треба йти з фiси, з цiлодобового рабства, як тiльки буде можливiсть.
— Я розумiю, що спочатку, коли нашi жiнки приїжджають, вибору у них нема. Вибiр з'являється пiзнiше, однак вони продовжують роками працювати на своїх дiтей-оболтусiв, — Олена гарячкувала. — Стають оцими мамами-банкоматами, а потiм i бабусями-банкоматами. А дiти й онуки-оболтуси звикають отримувати грошi нiзвiдки. Жiнки в Iталiї витрачають десятилiття власного життя, самi не живши. А мали би влаштовувати власне життя.
— Ти не розумiєш, у тебе нема своїх дiтей, — сказала Оля.
Олена була висока тоненька дiвчина з довгими кистями рук, з видовженим овалом обличчя, з довгим хвилястим волоссям. Олена вчиться в Рiмiнi на медичному. Студентська вiза. Вона приїхала до мами в Iталiю, коли батьки остаточно розлучилися.
Олена якось роздрукувала i принесла Олi вiрш заробiтчанки Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка». Цей вiрш увiйшов до збiрки «Гаудеамус по-емiгрантськи», яку тодi саме видали:
Добрий день, моя Марусю!
Я за тебе так журюся,
Щоб була ти там здорова
Та прислала грошi знову.
Iще скажу тобi, Машо,
Що неважнi справи нашi.