Разом iз ним працювали кiлька темношкiрих. Жодного iталiйця. Сергiй не знав, звiдки темношкiрi. Вiн з ними навiть не вiтався. Принципово. Вiн не такий, як вони.
Сергiй ненавидiв Турин.
Матушка працює медсестрою в будинку перестарілих. Назва, наскiльки я зрозумiв, перекладається «Дiм спокою» чи «Спокiйний дiм». Ха, нiби вже кладовище.
Матушка каже, вивчилась на медсестру, на курси ходила ще там, де вона ранiше жила. Каже, щоб i я на курси походив. Може, на автомеханiка. Да, в Бiлому Саду вчусь на економiста, а тут на автомеханiка. Вона не розумiє, що не буду я в Туринi на курси ходити. Бо не хочу я тут лишатися.
— Мам, — кажу я їй. — Ну якщо тобi так тяжко за моє навчання платити, давай я кину. Це краще, нiж платити за папiрець, продаючи газети з якимись циганами. Мама, ну ти ж сама знаєш, що той заочний диплом нiчого не дає.
Вона мовчить. Зiтхає.
— Мам, — кажу я їй. — Чи ти думала, щось помiняється, якщо я сюди приїду? Ти ж бачила всi цi роки, коли додому приїжджала, що нема тобi куди вертатись. I не в грошах рiч, я вже тобi сказав.
А вона мовчить. Губи закушує.
— Мам, — кажу я їй. — Ну навiщо ти мене сюди притягла?
3
Володя читав книжку за книжкою, переходячи вiд фiлософiї до психологiї, звiдти до антропологiї й соцiологiї. Пробував навiть книжки, якi сам зневажливо називав поп-дзен.
Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.
Цей свiт i справдi такий поганий, чи це лише йому так? Спершу Володi здалося, що вiн знайшов вiдповiдь в екзистенцiалiзмi. Так, вiн, Володя — вiдповiдальний. I має провину. Минуло два тижнi. Ще три книжки. Остання — «Падiння» Камю. Критика загальної вiдповiдальностi всiх за все. Чи це не критика, а ствердження? Знов сумнiви. Чи не плутають екзистенцiалiсти фiлософiю iз власними психологiчними проблемами? Володя ходив думками по колу i вiдчував, як в'язне. Грузне у своїх думках, як у трясовинi. Не може вирватись iз кола на пряму. А потiм прочитав про в'язкiсть пiдлiткового мислення на прикладi пiдлiткових щоденникiв Достоєвського.
Ну, добре.
А вона. Чому вона це зробила? В'язкiсть, неможливiсть видряпатись iз трясовини своїх думок, зробити вiдцентрове зусилля й вирватися з замкненого кола на пряму, геть вiд думок про безвихiдь? Чи є в тому, що вона зробила, моя провина. Не екзистенцiйна, пряма. Чи мiг я змiнити щось, якби пересилив свiй сором. Чи залишилася б Уляна через мене, попри батькiв.
Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.
Вiн продовжував читати, щоб оглушити себе потоками чужих думок. З Уляною вiн не розбереться все життя. Але зараз уже вирiшив, що долати себе треба. Минулого не змiниш, провина залишається. Майбутнє змiнити ще можна.
— Ало, тату, — Володя кiлька хвилин перед тим репетирував недбалий тон, але в результатi все одно голос здригнувся: — Нас тут з урокiв вiдпустили. Не хочеш у центр сходити?
Тато засмiявся в трубку. Смiх здався Володi неприродним, як щойно його думка про разом сходити в центр.
— Який центр? Там така дюдя. Приходь додому, — пауза. — В шахи пограємо, — знову пауза. Смiх: — Картоплi насмажу. Оригiнально?
— Так, — хихикнув Володя.
— Ти через скiльки будеш?
Пауза.
— Через годину.
Володя поблукав листопадовим парком. Залiз у купу листя, однак воно виявилося гниле й вогке. Не шарудiло. Промочив ноги. Глянув на екран мобiльного. Ще сорок хвилин. Вiн зiтхнув i пiшов у бiк дому.
Дверi привiдчиненi.
Коли Володя зайшов, з кухнi шкварчало, а в хатi було чисто прибрано. Щойно вимитий паркет у передпокої. Страшно ступати мокрими черевиками. Володя роззувся, стоячи на ганчiрцi пiд дверима. Поставив черевики на кiлька старих газет, якi взяв з верхньої полицi. З пiдошов на папiр стiкала вода. Папiр на очах посiрiв. Володя роздер ще з десяток газет, аби запхати всередину мокрих черевикiв.
Батько вийшов до нього:
— О, ти вже? Ноги промочив? А ти хотiв у таку погоду в центр.
Володя не дивився йому в очi. Все-таки по мобiльному легше. Але краще перебути це, нiж далi з бабусею й дiдом, якi обговорюють батька за спиною, якi впливають на маму, щоб за iталiйськi грошi почала, вони вже придивилися дiлянку на Сакко i Ванцеттi, будувати хату — для кого?! — якi жалiють Володю в очi й позаочi.
Коли Володя сказав бабусi, що хоче переселитися назад до батька, бабуся образилась. Вона не розумiє. Їй не скажеш. Що смажена картопля та яєчня щодня, але мовчки — кращi за пирiжки з тiстечками, але пiд моралi й обговорення твоїх батькiв.
I з татом можна говорити. Про все. Ну, в сенсi, про все iнтелектуальне.
Володя з нiжнiстю згадав, як у дитинствi, ще коли мама була тут, коли ще тато не з'їздив в Америку, вони удвох iз татом сидiли на балконi й чистили насiннєву цибулю з городу, й мiркували про те, чи, теоретично, потрапить до раю атеїст у випадку, якщо б-г усе-таки є i рай усе-таки є, а гiпотетичний атеїст, хоч у б-га не вiрить, усе-таки хороша людина. Тато вважав, що потрапить. А якщо нi — то краще не треба, з таким б-гом.