— Юр, — сказала вона.
— Чорт, — зiтхнув вiн.
— Ну давай вiдправимо дiтей в гостi до баби. Поговорити все-таки треба.
— Сергiя нема, — махнув рукою Юра. — Володя в навушниках.
— Яку цього разу? — крiзь сльози усмiхнулась Оля.
— Iспанську.
— Наш полiглот.
— Аби його вистачало довше, нiж на мiсяць.
— Ну, таке.
Оля глянула на зачиненi дверi в кiмнату, яка досi називалась дитячою.
— Не чiпай його.
Вони пiшли на кухню й не зачиняли дверi, щоб Володя не вiдчув негаразду, якщо раптом вийде з дитячої питати батька, чому взимку не буває грому або як це мусульмани з найрозвиненiшої та свого часу найлiберальнiшої цивiлiзацiї свiту опустились у власне релiгiйне середньовiччя.
Тому Володя, стоячи близько до дверей у їхнiй з Сергiєм кiмнатi, чув загальний сенс розмови на кухнi. Особливо коли батько пiдвищив голос:
— Я тебе саму за кордон не пущу! Нiколи!
Юра ляснув по столу долонею, бо вiн не якийсь там мужлан i кулаками не грюкає. Навiть пiсля кiлькох стопок коньяку з чаєм.
— А що тепер робити? — Оля теж пiдвищила голос. — Я на базар, як мама, не пiду. Що завгодно, тiльки не це.
— Жiнка має вдома з дiтьми бути, — але голос Юри вже здувся.
— А що робити? Як ми Сергiя потягнемо?
— Хай на вiйськовий iде. Форма, їжа, гуртожиток. Я йому казав. Он у КВIУСi досi на радiоiнженерiв учать.
— А вiн на вiйськовий хоче? — зiтхнула Оля.
— Ну пiшов же до воєнiзованих плазунiв.
Плазунами Юра називав пластунiв i вважав це прiзвисько дуже оригiнальним i дотепним. У Бiлому Саду через кiлькох ентузiастiв був аномально сильний для регiону пластовий рух. Коли Сергiй тiльки пiшов у Пласт, Оля пiдтисла губи, що якась ця органiзацiя надто, еее, патрiотична. Юра у вiдповiдь легковажно махнув рукою: ну, патрiотизм iще нiкому не зашкодив.
— Нiчого йому не станеться й на вiйськовому, — сказав Юра.
Оля вiдчула, що Юра переконує самого себе.
— Одне дiло в Пластi форму носити, а iнше в казармi п'ять рокiв.
— Хлопцю не зашкодить. Тим бiльше такому розп...
— Юра! Не можна так про сина.
— Правда ж.
— Згадай, що ти сам про армiю розповiдаєш.
— Так то радянська...
Але Юра вже здався. Набурмосився i мовчав. Оля м'яко наполягала:
— Треба їхати. Поступити Сергiй поступить. Мої допоможуть. А взагалi на що нам жити? — вже нiжно запитала Оля. — Тобi сам бачиш як платять.
— Блiн, ну то може я поїду? — вибухнув Юра.
— Юр, я ж не дорiкаю. Хiба я дорiкаю? Хiба я коли дорiкала? Але Юр, ну що робити? Треба їхати, мабуть. Давай я буквально на рiк. Може... Та блiн! Може хоч батькам нарештi борг вiддам. Знаєш, як це, коли тобi сорок, а ти живеш за рахунок батькiв?
Оля схлипнула й озирнулася на дверi дитячої. Юра потягнувся й обiйняв її за плечi. Оля сердито вiдсторонилась. I тодi Юра стукнув долонею по кришцi стола й випалив:
— Тодi краще я поїду.
— Ти? — Оля пiдняла обличчя.
Юра побачив сумнiв в очах дружини й пiдняв пiдборiддя:
— А що?
— Давай пару мiсяцiв почекаємо, — Оля раптом стала спокiйною i вже витирала сльози. — Може, щось розрулиться.
— Почекати-то можна. Може, щось розрулиться. Але як нi, їхати маю я.
Оля промовчала.
— А що? — повторив Юра. — Все одно не платять нiхрiна. Я чоловiк, я й маю заробляти.
Юра вже переконував себе, не тiльки її, бо слово не горобець. А вiн чоловiк, i раз сказав, мусить тримати слово.
— Але ще почекаємо, — повторила Оля. — Може, щось тут розрулиться. Може, не доведеться їхати. Пару мiсяцiв нiчого не вирiшують.
Частина друга
1
Юра йшов по Французькому кварталу Нового Орлеану i роззирався. Вiн не усвiдомлював, що роззявляє рота. Юра попри вiк залишався в чомусь дитиною. Може, саме за це його й любили жiнки. Оля то критикувала його безвiдповiдальнiсть i безвiльнiсть, а то, як вона казала, «умiлялась». Це було її слово.
Найбiльше Юрi в Новому Орлеанi сподобались дерев'янi двоповерховi й триповерховi будинки. З дерев'яними колонами. Колони були пофарбованi то в червоний, то в зелений, то в синiй. Насиченi темнi кольори.
Але як же холодно! Називається Пiвдень. Початок лютого. Треба було, як Оля втратила роботу, не чекати в Бiлому Саду бозна чого, а зразу робити вiзу. Потрапив би на лiто й осiнь, розпал будiвельного сезону. Правда, влiтку б у Новий Орлеан не приїхав, осiв би в Коннектикутi з родичами Олi.
Хтозна, як краще. Скоро потеплiшає, i я почну крити дахи. Зате в Новий Орлеан я вже закохуюсь. Музика! Це не шансон у бiлосадських маршрутках.
Юра йшов по Бурбон Стрiт. Блюз iз одних дверей. Джаз iз iнших.