— Як ви робите ваші дива?
— Які такі дива?
— Ну… здійснення бажань…
— Ах, це? Як роблю… Навчена змалечку, от і роблю. Відкіля я знаю, як я роблю… Золота Рибка от ще краще робила, а однаково померла. Від долі не втечеш.
Мені здалося, що щука зітхнула.
— Від старості? — запитав я.
— Яке там від старості! Молода була, міцна… Кинули в неї, служивий, глибинну бомбу. І її горічерева пустили, і корабель якийсь підводний поруч трапився, теж потонув. Вона б і відкупилася, але ж не запитали її, побачили і відразу бомбою… Ось же як воно буває. — Щука помовчала. — То відпускаєш мене, чи як? Душно щось, гроза буде…
— Авжеж, авжеж, — сказав я, стрепенувшись. — Вас як — кинути, чи в цебрі?..
— Кидай, служивий, кидай.
Я обережно запустив руки в цебро і витяг щуку — було в ній кілограмів вісім. Щука бурмотіла: «На, а якщо там скатерку-самобранку чи, наприклад, килим-самоліт, то я тут буду… За мною не пропаде…» — «До побачення», — сказав я і розтулив руки. Почувся шумний сплеск.
Деякий час я стояв, дивлячись на свої долоні, замащені зеленню. У мене було якесь дивне відчуття. Подеколи, як подув вітру, налітало усвідомлення, що я сиджу в кімнаті на дивані, та варто було труснути головою, і я знову опинявся біля криниці. Потім це минулось. Я вмився чудовою крижаною водою, залив радіатор і поголився. Стара все не з’являлася. Хотілось їсти, і треба було йти в місто до поштамту, де мене вже, може, чекали хлопці. Я замкнув машину і вийшов за ворота.
Я неспішно йшов вулицею Лукомор’я, засунувши руки в кишені сірої ендеерівської курточки і дивлячись собі під ноги. У задній кишені моїх улюблених джинсів, помережаних «змійками», дзенькали бабчині мідяки. Я розмірковував. Тоненькі брошурки товариства «Знання» привчили мене до думки, що розмовляти тварини не можуть. Казки з дитинства переконували в протилежному. Згідний я був, звичайно, з брошурками, бо ніколи в житті не бачив говорячих тварин. Навіть папуг. Я знавав одного папугу, який міг гарчати, як тигр, але по-людськи він не вмів. І ось тепер — щука, кіт Василь і навіть дзеркало. Втім, неживі предмети якраз розмовляють часто. І, між іншим, ця думка ніколи б не прийшла у голову, скажімо, моєму прадідові. З його, прадідової, точки зору, кіт, що розмовляє — річ значно менше фантастична, ніж дерев’яний полірований ящик, що хрипить, виє, музикує і говорить багатьма мовами. З котом теж більш чи менш ясно. А от як розмовляє щука? Щука не має легень. Це правильно. Щоправда, у неї повинен бути плавальний міхур, функція якого, як мені відомо, іхтіологам ще не достатньо зрозуміла. Мій знайомий іхтіолог Женька Скоромахов вважає навіть, що ця функція є незрозумілою цілком, і, коли я намагаюсь аргументувати доказами з брошурок товариства «Знання», Женька гарчить і плюється. Зовсім утрачає притаманний йому дар людської мови… У мене таке враження, що про можливості тварин ми знаємо поки ще дуже мало. Тільки нещодавно з’ясувалося, що риби і морська тварини обмінюються під водою сигналами. Дуже цікаво пишуть про дельфінів. Або, скажімо, мавпа Рафаїп. Це я сам бачив. Розмовляти вона, щоправда, не вміє, та зате в неї виробили рефлекс: зелене світло — банан, червоне світло — електричний шок. І все було добре доти, поки не ввімкнули червоне та зелене світло одночасно. Тоді Рафаїп повівся так само, як Женька, приміром. Він страшенно образився. Він кинувся до віконця, за яким сидів експериментатор, і заходився вищачи та гарчачи, плюватися у це віконце. І взагалі, є анекдот — одна мавпа говорить другій: «Знаєш, що таке умовний рефлекс? Це коли задзеленькає дзвоник, і всі ці квазімавпи в білих халатах побіжать до нас із бананами і цукерками». Звісно, все це надзвичайно непросто. Термінологія не розроблена. Коли в цих умовах намагаєшся вирішувати питання, пов’язані з психікою та потенційними можливостями тварин, почуваєшся абсолютно безсилим. Але, з іншого боку, коли тобі дають, скажімо, ту ж систему інтегральних рівнянь типу зоряної статистики з невідомими функціями під інтегралом, то самопочуття не є кращим. А тому головне — думати. Як Паскаль: «Учімося красиво мислити — ось основний принцип моралі».
Я вийшов на проспект Миру і зупинився, приваблений незвичайним видовищем. Бруківкою йшов чоловік із дитячими прапорцями в руках. За ним, кроків через десять, з натужним ревінням повільно повз великий білий «МАЗ» із велетенським димучим причепом у вигляді сріблястої цистерни. На цистерні було написано «вогненебезпечно», праворуч і ліворуч від неї так само повільно котилися червоні пожежні «тазики», наїжачені вогнегасниками. Час від часу в монотонне ревіння двигуна домішувався якийсь новий звук, від якого неприємно хололо серце, і тоді з люків цистерни вихоплювалися жовті язики полум’я. Обличчя пожежників під насуненими касками були мужніми та суворими. Довкола кавалькади хмарою гасали хлопчаки. Вони пронизливо верещали: «Дінь-дінь-дінь, дон-дон-дон, їде в бочці дракон!» Дорослі перехожі боязко тулилися до парканів. На їхніх обличчях було написане виразне бажання вберегти одяг від можливих ушкоджень.