Перехожих на вулиці майже не було. Мене обігнала велика закурена вантажівка з гуркітливим трейлером. Водій, висунувши у вікно лікоть і голову, втомлено дивився на вимощену бруківку. Вулиця, понижуючись, круто завертала праворуч, біля повороту поряд із тротуаром стирчав із землі ствол старовинної чавунної гармати, жерло її було забите землею і недопалками. Невдовзі вулиця скінчилася урвищем до річки. Я посидів на краю урвища і помилувався краєвидом, потім перейшов на інший бік і побрів назад.
Цікаво, куди поділася та вантажівка? — подумав раптом я. Спуску з урвища не було. Я почав озиратися, шукаючи ворота з боків вулиці, і несподівано помітив невеличкий, але дуже дивний будинок, затиснутий між двома непривітними цегляними лабазами. Вікна його нижнього поверху були затулені залізним пруттям і до половини замащені крейдою. Дверей у будинку взагалі не було. Я помітив це відразу тому, що вивіска, яку зазвичай розміщують поряд з воротами чи під’їздом, висіла тут просто між двома вікнами. На вивісці було написано: «AH СРСР НДІЧАВО». Я відійшов на середину вулиці: так, два поверхи по десять вікон і жодних дверей. А праворуч і ліворуч, упритул, лабази. НДІЧАВО, подумав я. Науково-дослідницький інститут… ЧАВО? Тобто — чого? Числової Автоматизованої Воєнізованої Охорони? Чорних Асоціацій Внутрішньої Океанії? Хата на курногах, подумав я, — музей цього самого НДІЧАВО. Мої попутники, мабуть, теж звідси. І ті, в чайній, теж… Із даху будівлі піднялася зграя ґав і з карканням закружляла над вулицею. Я повернувся і пішов назад, на площу.
Всі ми — наївні матеріалісти, думав я. І всі ми раціоналісти. Ми хочемо, щоб усе було негайно пояснене раціоналістично, тобто зведене до жменьки вже відомих фактів. І ні в кого з нас ні крапелиночки діалектики. Нікому й на думку не спадає, що між відомими фактами і якимось новим явищем може лежати море невідомого, і тоді ми проголошуємо нове явище надприродним і, як наслідок, неможливим. От, наприклад, як би метр Монтеск’є сприйняв повідомлення про оживлення мерця через сорок п’ять хвилин після зареєстрованої зупинки серця? У штики б, напевне, сприйняв. Так би мовити, в багнети. Проголосив би це обскурантизмом і попівщиною. Якби взагалі не відмахнувся від такого повідомлення. А якби це сталося у нього на очах, він опинився б у надзвичайно скрутному становищі. Як я зараз, тільки я більш звиклий. А йому довелося б або зарахувати це воскресіння до шахрайства, або зректися власних відчуттів, або навіть зректися матеріалізму. Швидше за все, він би потрактував воскресіння як шахрайство. Але до кінця життя спогад про цей спритний фокус дратував би його думку, наче смітинка в оці… Але ж ми діти іншої доби. Ми усякого набачилися: і живу голову собаки, пришиту до спини іншого живого собаки; і штучну нирку завбільшки як шафа; і мертву залізну руку, керовану живими нервами; і людей, які можуть недбало зауважити: «Це було вже після того, як я вперше помер…» Так, за нашого часу Монтеск’є мав би небагато шансів залишитися матеріалістом. А от ми залишаємось, і нічого! Щоправда, інколи буває важко — коли випадковий вітер раптом доносить через океан невідомого дивні пелюстки з неозорих материків непізнаного.
І особливо часто таке буває, коли знаходиш не те, що шукаєш. От незабаром в зоологічних музеях з’являться дивовижні тварини, перші тварини з Марса чи Венери. Так, звісно, ми будемо витріщатися на них і ляскати себе по стегнах, але ж ми давно вже чекаємо на цих тварин, ми чудово підготовлені до їхньої появи. Набагато більше ми були б вражені та розчаровані, якби цих тварин не виявилось або вони були б схожими на наших котів і собак. Зазвичай, наука, в яку ми віримо (і часто-густо сліпо), заздалегідь і задовго готує нас до прийдешніх чудес, і психологічний шок виникає в нас тільки тоді, коли ми зустрічаємося з непередбаченим, — яка-небудь діра в четвертий вимір, або біологічний радіозв’язок, або жива планета… Або, скажімо, хата на курячих ногах… А таки правий був горбоносий Роман: тут у них дуже, дуже і дуже цікаво…
Я вийшов на площу і зупинився перед кіоском з газованою водою. Я точно пам’ятав, що не маю дрібних грошей, і знав, що доведеться розмінювати папірець, і вже готував запопадливу усмішку, бо продавщиці газованої води терпіти не можуть міняти паперові гроші, як раптом знайшов у кишені джинсів п’ятак. Я здивувався і зрадів, але зрадів більше. Я випив газованої води з сиропом, отримав мокру копійку решти та поговорив із продавщицею про погоду. Потім я рішуче попрямував додому, аби швидше покінчити з ЩД і ТО та взятися до раціоналдіалектичних пояснень. Копійку я запхав до кишені і зупинився, виявивши, що в тій же кишені є ще один п’ятак. Я витяг його і оглянув. П’ятак був ледь вологий, на ньому було написано «5 копійок 1961», і цифра «6» була зам’ята невеличкою вищерблинкою. Може, я навіть тоді не звернув би уваги на цю невеличку пригоду, якби не те саме миттєве відчуття, вже знайоме мені, — нібито я одночасно стою на проспекті Миру і сиджу на дивані, тупо розглядаючи вішак. І так само, як і раніше, коли я труснув головою, відчуття щезло.