— А воду ви, за власним вашим зізнанням, випили. Отже, з вас вісімдесят одна копійка.
З великим полегшенням я розрахувався. Лейтенант, ще раз уважно погортавши, повернув мені паспорт.
— Можете йти, громадянине Привалов, — сказав він. — І надалі будьте обережніші. Ви надовго до Соловця?
— Завтра поїду, — сказав я.
— От до завтра й будьте обережніші.
— Ох, постараюся, — відказав я, ховаючи паспорт. Потім, підкоряючись імпульсу, запитав, понизивши голос: — А скажіть мені, товаришу лейтенанте, вам тут, у Соловці, не дивно?
Лейтенант уже дивився у якісь папери.
— Я тут давно, — мовив він розгублено. — Звик.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
— А ви хоч самі вірите у привидів? — запитав у лектора один зі слухачів.
— Звичайно ж, ні, — відповів лектор і повільно розтанув у повітрі.
До самого вечора я намагався бути вельми обережним. Просто з відділку я подався додому на Лукомор’я і там відразу ж заліз під машину. Було дуже спекотно. Із заходу повільно повзла грізна чорна хмара. Поки я лежав під машиною і обливався маслом, стара Наїна Київна, ставши раптом дуже ласкавого і люб’язною, двічі під’їжджала до мене з тим, щоб я відвіз її на Лису Гору. «Кажуть, голубе, машині шкідливо стояти, — рипучо воркувала вона, зазираючи під передній бампер. — Кажуть, їй їздити корисно. Я б уже заплатила, не сумнівайся…» їхати на Лису Гору мені не хотілося. По-перше, будьякої хвилини могли прибути хлопці. По-друге, стара у своїй воркотливій модифікації була мені ще неприємніша, ніж у сварливій. Потім, як з’ясувалося, до Лисої Гори було дев’яносто верст в один бік, а коли запитав бабку про якість дороги, вона радісно заявила, щоб я не хвилювався, — дорога гладенька, а у випадку чого вона, бабка, буде сама машину виштовхувати. («Ти не дивися, голубе, що я стара, я ще дуже навіть міцна».) Після першої невдалої атаки стара тимчасово відступилася і пішла до хати. Тоді до мене під машину зайшов кіт Василь. Майже хвилину він важно стежив за моїми руками, а потім промовив упівголоса, проте розбірливо: «Не раджу, громадянине… мне-е… не раджу. З’їдять», після чого відразу пішов, посмикуючи хвостом. Мені хотілося бути дуже обережним, і тому, коли бабка вдруге пішла на приступ, я, щоб нараз з усім покінчити, запросив з неї п’ятдесят карбованців. Вона одразу відчепилася, поглянувши на мене з повагою.
Я зробив ЩД і ТО, дуже обережно з’їздив заправитися до бензоколонки, пообідав у їдальні № 11 і ще раз наразився на перевірку документів з боку пильного Ковальова. Для очистки совісті я запитав у нього, яка дорога до Лисої Гори. Юний сержант подивився на мене з великою недовірою і сказав: «Дорога? Що ви таке кажете, громадянине? Яка ж там дорога? Немає там ніякої дороги». Додому я повернувся вже під зливою.
Старої вже не було. Кіт Василь щез. У колодязі хтось співав на два голоси, і це було моторошно й тоскно. Замість зливи сіяв нудний дрібний дощик. Посутеніло.
Я зарився у свою кімнату і взявся експериментувати з книгою-перевертнем. Однак у ній щось зіпсувалося. Може, я робив щось не так чи впливала погода, але вона і надалі залишалася «Практичними заняттями з синтаксису та пунктуації» Ф.Ф. Кузьміна, скільки я не мудрував. Читати таку книгу було зовсім неможливо, і я спробував щастя з дзеркалом. Але дзеркало відображало все, що завгодно, і мовчало. Тоді я приліг на диван.
З нудьги та шуму дощу я вже почав було дрімати, коли раптом задзвонив телефон. Я вийшов до передпокою і взяв слухавку.
— Алло…
У слухавці мовчало і потріскувало.
— Алло, — сказав я і подув у трубку. — Натисніть кнопку.
Відповіді не було.
— Постукайте по апарату, — порадив я. Трубка мовчала. Я ще раз подув, посмикав шнур і сказав: — Зателефонуйте з іншого автомата.
Тоді в трубці грубо поцікавились:
— Це Олександр?
— Так. — Я здивувався.
— Ти чому не відповідаєш?
— Я відповідаю. Хто це?
— Це Петровський тебе турбує. Сходи у засольний цех і скажи майстрові, щоб мені зателефонував.
— Якому майстрові?
— Ну, хто там сьогодні в тебе?
— Не знаю…
— Як то — не знаю? Це Олександр?
— Слухайте, громадянине, — сказав я. — За яким номером ви телефонуєте?
— За сімдесят другим… Це сімдесят другий?
Я не знав.
— Мабуть, ні, — сказав я.
— Чого ж ви кажете, що ви Олександр?
— Я справді Олександр!