— Ну-ну, Модесте Матвійовичу!..
— Ні, вибачте, Янусс Полуектовичу! Цього не можна так облишити! Товаришу сержанте, пройдімо!.. Він у будинку… Янусе Полуектовичу, встаньте біля вікна, щоб він не вистрибнув! Я доведу! Я не дозволю кидати тінь на товаришку Горинич!..
У мене недобре похололо всередині. Але Роман уже оцінив становище. Він схопив з вішака засмальцьований картуз і насунув мені на вуха.
Я зник.
Це було дуже дивне відчуття. Усе залишилося на місці, все, крім мене. Але Роман не дав мені насититись новими переживаннями.
— Це кепка-невидимка, — просичав він. — Відійди убік і помовчуй.
Я навшпиньках відбіг у куток і сів під дзеркало. Тієї ж миті до кімнати увірвався збуджений Модест, волочачи за рукав юного сержанта Ковальова.
— Де він? — заволав Модест, озираючись.
— Ось, — сказав Роман, показуючи на диван.
— Не хвилюйтесь, стоїть на місці, — додав Корнєєв.
— Я запитаю, де цей ваш… програміст?
— Який програміст? — здивувався Роман.
— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Тут був програміст. Він стояв у штанах і без черевиків.
— Ах, от що ви маєте на увазі, — засміявся Роман. — Але ж ми пожартували, Модесте Матвійовичу. Не було тут ніякого програміста. Це було просто… — Він зробив якийсь рух руками, і посеред кімнати виник чоловік у майці та в джинсах. Я бачив його зі спини й нічого про нього сказати не можу, але юний Ковальов похитав головою і сказав:
— Ні, це не він.
Модест обійшов примару довкола, бурмочучи:
— Майка… штани… без черевиків… Він! Це він.
Мара щезла.
— Та ж ні, це не той, — сказав сержант Ковальов. — Той був молодий, без бороди…
— Без бороди? — перепитав Модест. Він був сильно збентежений.
— Без бороди, — підтвердив Ковальов.
— М-м-м… — сказав Модест. — Аякна мене, він мав бороду…
— Так, я вручаю вам повістку, — сказав юний Ковальов і протягнув Модестові аркушик паперу казенного вигляду. — А ви вже самі розбирайтеся зі своїм Приваловим і зі своєю Горинич…
— А я вам кажу, що це не наш п’ятак! — заволав Модест. — Я про Привалова нічого не кажу, можливо, Привалова і взагалі немає як такого… Але товаришка Горинич наша співробітниця!..
Юний Ковальов, притискаючи руки до грудей, намагався щось сказати.
— Я вимагаю розібратися негайно! — верещав Модест. — Ви мені це припиніть, товариші міліція! Дана повістка кидає тінь на весь колектив! Я вимагаю, щоб ви переконалися!
— У мене наказ… — почав було Ковальов, але Модест із криком: «Ви це припиніть! Я наполягаю!» — кинувся на нього і поволік із кімнати.
— В музей поволік, — сказав Роман. — Сашко, де ти? Знімай кепку, ходімо подивимось…
— Може, краще не знімати? — запитав я.
— Знімай, знімай, — підбадьорив Роман. — Ти тепер фантом. У тебе тепер ніхто не вірить — ні адміністрація, ні міліція…
Корнєєв сказав:
— Ну, я пішов спати. Сашко, ти приходь після обіду. Подивишся наш парк машин і взагалі…
Я зняв кепку.
— Ви це припиніть, — сказав я. — Я у відпустці.
— Ходімо, ходімо, — наполягав Роман.
У передпокої Модест, вчепившись однією рукою в сержанта, другою відмикав здоровенний висячий замок. «Зараз я вам покажу наш п’ятак! — кричав він. — Усе заприбутковано… Все на місці». — «Та я нічого не кажу, — мляво захищався Ковальов. — Я тільки кажу, що п’ятаків може бути не один…» Модест відчинив двері, і ми всі увійшли у велике приміщення.
То був цілком пристойний музей — зі стендами, діаграмами, вітринами, макетами та муляжами. Загальний вигляд найбільше нагадував музей криміналістики: багато фотографій і неапетитних експонатів. Модест відразу заволік сержанта кудись за стенди, і там вони удвох загуділи, яку бочку: «Ось наш п’ятак…» — «А я нічого й не кажу…» — «Товаришка Горинич…» — «А в мене наказ!..» — «Ви мені це припиніть!..»
— Поцікався, поцікався, Сашко, — сказав Роман, зробив широкий жест і сів у крісло біля входу.
Я пішов уздовж стіни. Я нічому не дивувався. Мені було просто дуже цікаво. «Вода жива. Ефективність 52 %. Допустимий осад 0,3» (старовинний прямокутний бутель із водою, корок залитий кольоровим воском). «Схема промислового добування живої води». «Макет живоводоперегінного куба». «Зілля приворотне Вешковського-Траубенбаха» (аптекарська баночка з ядучо-жовтою маззю). «Кров причинна звичайна» (запаяна ампула з чорною рідиною)… Над усім цим стендом висіла табличка: «Активні хімічні засоби. XII–XVIII ст.». Тут було ще багато пляшечок, баночок, реторт, ампул, пробірок, діючих і недіючих моделей установок для сублімації, перегонки та згущення, але я пішов далі.