«Меч-кладенець» (дуже заіржавілий дворучний меч із хвилястим лезом, прикутий ланцюгом до залізної стійки, вітрина ретельно опечатана). «Правий очний (робочий) зуб графа Дракули Задунайського (я не Кюв’є, але, судячи з цього зуба, граф Дракула Задунайський був чоловіком вельми дивним і неприємним). «Слід звичайний і слід вийнятий. Гіпсові відливки» (сліди, як на мене, не відрізнялися один від одного, але один відливок мав тріщину). «Ступа на стартовому майданчику. IX століття» (міцна споруда з сірого пористого чавуну)… «Змій Горинич, скелет, 1/25 нат. вел.» (схоже на скелет диплодока з трьома шиями)… «Схема роботи вогнедишної залози середньої голови»… «Чоботи-скороходи гравігенні, діюча модель» (дуже великі гумові чоботи)… «Килим-самолітгравізахисний. Діюча модель» (килим приблизно півтора на півтора з черкесом, що обіймає молоду черкеску на тлі рідних гір)…
Я дійшов до стенда «Розвиток ідеї філософського каменя», коли в залі знову з’явилися сержант Ковальов і Модест Матвійович. Судячи з усього, їм так і не вдалося зрушитися з мертвої точки. «Ви це припиніть», — мляво говорив Модест. «У мене наказ», — так само мляво відповідав Ковальов. «Наш п’ятак на місці…» — «Ось нехай стара прийде і дасть свідчення…» — «Що ж ми, по-вашому, фальшивомонетники?..» — «А я цього не казав…» — «Тінь на весь колектив…» — «Розберемось…» Ковальов мене не помітив, а Модест зупинився, мутно оглянув з ніг до голови, а потім підняв очі, мляво прочитав уголос: «Го-мунку-лус лабораторний, загальний вигляд», — і пішов далі.
Я рушив за ним, передчуваючи недобре. Роман чекав нас біля дверей.
— Ну як? — запитав він.
— Неподобство, — мляво сказав Модест. — Бюрократи.
— У мене наказ, — уперто повторив сержант Ковальов уже з передпокою.
— Ну, виходьте, Романе Петровичу, виходьте, — сказав Модест, подзенькуючи ключами.
Роман вийшов. Я сунувся було за ним, але Модест зупинив мене.
— Я перепрошую, — сказав він. — А ви куди?
— Як — куди? — запитав я слабким голосом.
— На місце, на місце йдіть.
— На яке місце?
— Ну, де ви там стоїте? Ви, перепрошую, це… хам-мункулс? То й стійте, де належить…
Я зрозумів, що загинув. І я б, напевне, загинув, бо Роман, вочевидь, теж розгубився, але в цю мить до передпокою з гупанням і гуркотом увалилася Наїна Київна, ведучи на мотузці здоровенного чорного цапа. При вигляді сержанта міліції цап мемекнув недобрим голосом і рвонув геть. Наїна Київна упала. Модест кинувся до передпокою, і зчинився несусвітній галас. З гуркотом покотилася порожня діжка. Роман схопив мене за руку і, прошепотівши: «Бігом, бігом!..» — кинувся до моєї кімнати. Ми зачинили за собою двері та налягли на них, важко дихаючи. У передпокої кричали:
— Пред’явіть документи!
— Лишенько, та що ж це!
— Чому цап? Чому в приміщенні цап?!
— Ме-е-е-е-е…
— Ви це припиніть, тут не пивна!
— Не знаю я ваших п’ятаків і не відаю!
— Ме-е-е!..
— Громадянко, заберіть цапа!
— Припиніть, цап заприбуткований!
— Як заприбуткований?!
— Це не цап! Це наш співробітник!
— Тоді нехай пред’явить!..
— Через вікно — і у машину! — наказав Роман.
Я схопив куртку й вистрибнув у вікно. З-під моїх ніг із иявкотіииям шарахнувся кіт Василь. Пригинаючись, я підбіг до машини, відчинив дверцята і кинувся до керма. Роман уже відчиняв ворота. Двигун не заводився. Мордуючи стартер, я побачив, як двері хатинки відчинилися, з передпокою вилетів чорний цап і велетенськими стрибками помчав геть кудись за ріг. Двигун заревів. Я розвернув машину і вилетів на вулицю. Дубові ворота з тріскотом зачинилися. Роман виринув із хвіртки і з розмаху сів поряд зі мною.
— Швидко! — сказав він бадьоро. — В центр!
Коли ми повертали на проспект Миру, він запитав:
— Ну, як тобі у нас?
— Подобається, — сказав я. — Тільки дуже гамірно.
— У Наїни завжди гамірно, — погодився Роман. — Сварлива баба. Вона тебе не кривдила?
— Ні, — сказав я. — Ми майже не спілкувалися.
— Зачекай-но, — мовив Роман. — Пригальмуй.
— А що?
— А он Володька йде. Пам’ятаєш Володю?
Я пригальмував. Бородань Володя заліз на заднє сидіння і, радісно усміхаючись, потис нам руки.
— Чудово! — сказав він. — А я саме до вас іду!
— Тільки тебе там бракувало, — буркнув Роман.
— А чим усе скінчилось?
— Нічим.
— А куди ви тепер ідете?
— В інститут, — сказав Роман.