— Цілком, — сказав я.
— Я телефонуватиму вам уночі та завтра вдень. Особисто. Можливий контроль і з боку товариша завкадрами.
— Вас зрозумів, — сказав я і проглянув список.
Першим у списку значився директор інституту Я і іус Полуектович Невструєв з позначкою олівцем «два екз.». Другим ішов особисто Модест Матвійович, третім — товариш завкадрами громадянин Дьомін Кербер Псойович. А потім прізвища, яких я ніколи і ніде не зустрічав.
— Щось незрозуміло? — поцікавився Модест Матвійович, ревниво за мною стежачи.
— Ось тут, — сказав я вагомо, тицяючи пальцем у список, — наявні товариші у кількості… м-м-м… двадцяти двох екземплярів, особисто мені невідомі. Ці прізвища я хотів би особисто з вами провентилювати. — Я подивився йому просто у вічі й додав твердо: — Аби уникнути.
Модест Матвійович узяв список і оглянув його на відстані витягнутої руки.
— Усе правильно, — сказав він поблажливо. — Просто ви, Привалов, не в курсі. Особи, записані з номера четвертого по номер двадцять п’ятий і останній включно, занесені до списку осіб, допущених до нічних робіт посмертно. В порядку визнання їхніх заслуг у минулому. Тепер вам зрозуміло?
Я очманів, бо звикнути до всього цього було все-таки дуже важко.
— Займайте свій пост, — велично сказав Модест Матвійович. — Я зі свого боку та від імені адміністрації вітаю вас, товаришу Привалов, із прийдешнім Новим роком і бажаю вам у Новому році відповідних успіхів як у роботі, так і в особистому житті.
Я теж побажав йому відповідних успіхів і вийшов у коридор.
Дізнавшись учора про те, що мене призначили черговим, я зрадів: я планував закінчити один розрахунок для Романа Ойри-Ойри. Однак тепер я відчував, що не усе так просто. Перспектива провести ніч в інституті постала переді мною в цілком іншому світлі. Я й раніше засиджувався на роботі допізна, коли чергові задля економії вже вимикали чотири лампи з п’яти в кожному коридорі й доводилося пробиратися до виходу повз якісь волохаті рухливі тіні. Попервах це справляло на мене дуже сильне враження, потім я звик, а потім знову відвик, коли, повертаючись якось великим коридором, почув позаду розмірене цок-цокцок кігтів по паркету і, озирнувшись, побачив якусь фосфоруючу тварину, що явно бігла моїми слідами. Щоправда, коли мене зняли з карниза, з’ясувалося, що то був звичайний живий песик одного зі співробітників. Співробітник приходив вибачатись, Ойра-Ойра прочитав мені глузливу лекцію про шкідливість забобонів, але певний осад у мене в душі все-таки залишився. Першим ділом заговорю демонів, подумав я.
Біля входу до приймальні директора мені зустрівся похмурий Вітько Корнєєв. Він похмуро кивнув і хотів пройти повз, але я зловив його за рукав.
— Ну? — запитав грубий Корнєєв, зупиняючись.
— Я сьогодні чергую, — повідомив я.
— Ну й дурень, — відрізав Корнєєв.
— Грубий ти все-таки, Вітько, — сказав я. — Не буду я з тобою більше спілкуватись.
Вітько відтягнув пальцем комір светра і з цікавістю подивився на мене.
— А що ж ти будеш? — запитав він.
— Та вже знайду що, — сказав я, дещо розгубившись.
Вітько раптом пожвавішав.
— Зачекай-но, — сказав він. — Ти що, в перший раз чергуєш?
— Так.
— Ага, — сказав Вітько. — І що ти робитимеш?
— Згідно інструкції, — відповів я. — Заговорю демонів і ляжу спати. На предмет самозаймання. А ти куди підеш?
— Та збирається там одна компанія, — невизначено сказав Вітько. — У Вірочки… А це в тебе що? — Він узяв у мене список. — А, мертві душі…
— Нікого не пушу, — сказав я. — Ні живих, ні мертвих.
— Правильне рішення, — сказав Вітько. — Архіправильне. Тільки приглянь у мене в лабораторії. Там у мене дубль працюватиме.
— Чий дубль?
— Мій дубль, звичайно. Хто мені свого віддасть? Я його там замкнув, ось, візьми ключ, якщо ти черговий.
Я взяв ключ.
— Слухай, Вітько, години до десятої нехай він попрацює, але потім я все знеструмлю. У відповідності із законодавством.
— Гаразд, там видно буде. Ти Едика не зустрічав?
— Не зустрічав, — сказав я. — І не забивай мені баки. О десятій годині я все знеструмлю.