— А я хіба проти? Знеструмлюй, будь ласка. Хоч усе місто.
Несподівано двері приймальні відчинились, і в коридор вийшов Янус Полуектович.
— Так, — промовив він, побачивши нас.
Я шанобливо вклонився. З обличчя Януса Полуектовича було видно, що він забув, як мене звати.
— Прошу, — сказав він, подаючи мені ключі. — Адже ви черговий, якщо я не помиляюся… До речі… — Він повагався. — Яз вами не розмовляв учора?
— Так, — сказав я, — ви заходили до електронного залу.
Він покивав.
— Так-так, справді… Ми говорили про практикантів…
— Ні, — заперечив я шанобливо, — не зовсім так. Це з приводу вашого листа до Центракадемпостачу. Про електронну приставку.
— Ах ось як, — сказав він. — Ну добре, бажаю вам спокійного чергування… Вікторе Павловичу, можна вас на хвильку?
Він узяв Вітька під руку і повів коридором, а я увійшов до приймальні. У приймальні другий Янус Полуектович замикав сейфи. Побачивши мене, він сказав: «Так», і знову заходився подзенькувати ключами. Це був А-Янус, я вже трішечки навчився розрізняти їх. A-Янус виглядав дещо молодшим, був непривітний, завжди коректний і небалакучий. Розповідали, що він багато працює, і люди, котрі знали його давно, стверджували, що цей посередній адміністратор неспішно, та вірно перетворюється на видатного вченого. У-Янус, натомість, був завжди ласкавий, завжди уважний і мав дивну звичку запитувати: «Я з вами не розмовляв учора?» Подейкували, що він сильно подався останнім часом, хоч і залишався вченим зі світовим ім’ям. І все-таки А-Янус і У-Янус були одним і тим же чоловіком. Все це мені ніяк не вкладалося в голові. Була в цьому якась умовність. Я навіть підозрював, що це просто метафора.
А-Янус замкнув останній замок, вручив мені частину ключів і, холодно попрощавшись, пішов. Я всівся за стіл референта, поклав перед собою список і зателефонував до себе в електронний зал. Ніхто не озвався, очевидно, дівчата вже розійшлися. Була чотирнадцята година тридцять хвилин.
О чотирнадцятій тридцять одну до приймальні, шумно віддихуючись і тріскочучи паркетом, увалився Федір Симеонович Ківрін, визначний маг і чаклун, завідувач відділу Лінійного Щастя. Федір Симеонович славився невиправним оптимізмом і вірою у прекрасне майбутнє. У нього було дуже бурхливе минуле. При Івані Васильовичу — царю Грозному — опричники тодішнього міністра державної безпеки Малюти Скуратова з жартами та примовками спалили його за доносом сусіда-дяка у дерев’яній лазні як чаклуна; при Олексії Михайловичу — царю Найтихшому — його били киями нещадно і спалили у нього на голій спині повне рукописне зібрання його творів; при Петрі Олексійовичу — царю Великому — його спочатку повісили як знавця хімії та гірничої справи, та не потрафивши чимось князеві-кесарю Ромодановському, він потрапив на каторгу на тульський зброярський завод, звідтіля втік до Індії, довго мандрував, кусаний був отруйними зміями та крокодилами, невідчутно перевершив йогу, знову повернувся у Росію у розпал пугачовщини, був звинувачений як зцілювач бунтівників, обезніздрений і висланий до Соловця навічно. У Соловці знову мав безліч різних неприємностей, поки не прибився до НДІЧАВО, де незабаром обійняв посаду завідуючого відділом і останнім часом багато працював над проблемами людського щастя, самовіддано борючись із тими колегами, котрі базою щастя вважали задоволення.
— В-вітаю вас! — пробасив він, кладучи переді мною ключі від своїх лабораторій. — Б-бідака, як же ви це? В-вам веселитися треба у т-таку ніч, я з-зателефоную Модестові, що за б-безглуздя, а сам п-почергую…
Видно було, що ця ідея щойно спала йому на думку, і він страшенно нею загорівся.
— Н-ну ж бо, де тут його т-телефон? П-прокляття, н-ніколи не п-пам’ятаю т-телефонів… Один-п-п’ятнадцять чи тт-тт’ять-одинадцять…
— Що ви, Федоре Симеоновичу, дякую! — вигукнув я. — Не треба! Я тут якраз попрацювати зібрався!
— Ах, п-попрацювати! Ц-це інша с-справа! Це д-добре, це чудово, ви м-молодець!.. А я, ч-чорт, електроніки н-ні чорта не знаю… Т-треба вчитися, а т-то я вся ця м-магія слова, д-дрантя, ф-фокуси-покуси з п-психополями, п-примітив… Д-дідівські прийомчики…
Він одразу ж, не сходячи з місця, сотворив дві великі антонівки, одну вручив мені, а від другої відкусив відразу половину та взявся соковито хрумати.
— П-прокляття, знову ч-червиве зробив… У вас як — д-добре? Ц-це добре… Я до в-вас, Сашко, п-пізніше ще зазирну, бо я н-не зовсім р-розумію все-таки систему к-команд… Г-горілки тільки вип’ю і з-зайду… Д-двадцять д-дев’ята к-команда у вас там у м-машині… Ч-чи то машина бреше, чи то я н-не розумію… Д-детективчик вам принесу, Г-гарднера. В-ви ж читаєте по-агліцьки? Д-добре, шельма, пише, к-класно! П-перрі Мейсон у нього там, з-звірюка-адвокат, з-знаєте?.. А п-потім ще що-небудь дам, с-сайнс-фікшн якунебудь… Аз-зімова там, або Б-бредбері…