— Куди ж дзенькнути? — запитав я.
— Дзенькнути, кажеш? А додому, куди ж ще в Новий рік. Мораль повинна бути, милий. Новий рік удома зустрічати треба. Так це виходить по-нашому, нес па? [1]
— Я знаю, що додому. За яким номером?
— А ти, це-во, у книжечку зазирни. Грамотний? От і зазирни, значиться, у книжечку. В нас секретів немає, не те в інших різних. Ан мас[2].
— Добре, — сказав я. — Дзенькну.
— Дзенькни, мон шер, дзенькни. А кусатись він почне, так ти його по писку, не соромся. Се ля ві[3].
Я набрався хоробрості й буркнув:
— А ми ж із вами на брудершафт не пили.
— Пардон?
— Нічого, це я так, — сказав я.
Якийсь час він дивився на мене своїми прозорими очима, в яких нічогісінько не виражалося, потім проказав:
— А нічого, то й добре, що нічого. Зі святом тебе, з наступаючим. Бувай здоровий. Арівуар[4], значиться.
Він надягнув вушанку і пішов. Я похапцем відчинив кватирку. Влетів Роман Ойра-Ойра в зеленому пальті зі смушевим коміром, поворушив горбатим носом і поцікавився:
— Вибігалло забігалло?
— Забігалло, — буркнув я.
— Н-так, — сказав він. — Це оселедець. Тримай ключі. Знаєш, куди він одну вантажівку скинув? Під вікнами в Жіана Жіакомо. Просто під кабінетом. Новорічний подаруночок. Викурю-но я в тебе тут сигарету.
Він упав у величезне шкіряне крісло, розстебнув пальто і закурив.
— Ану, займися, — сказав він. — Дано: запах оселедцевого розсолу, інтенсивність шістнадцять мікросокир, кубатура… — Він оглянув кімнату. — Ну, сам зметикуєш, рік на зламі, Сатурн у сузір’ї Терезів… Виводь!
Я почухав за вухом.
— Сатурн… Що ти мені про Сатурн… А вектор магістатум який?
— Ну, брате, — сказав Ойра-Ойра, — це ти сам повинен…
Я почухав за другим вухом, прикинув подумки вектор і провів, затинаючись, акустичний вплив (промовив заклинання). Ойра-Ойра затиснув ніс. Я вискубнув із брови дві волосинки (страшенно боляче і нерозумно) та поляризував вектор. Запах знову подужчав.
— Погано, — з докором сказав Ойра-Ойра. — Що ти робиш, учню чарівника? Ти що, не бачиш, що кватирка відчинена?
— А, — сказав я, — правильно. — Я врахував дивергенцію і ротор, спробував подумки розв’язати рівняння Стокса, заплутався, вискубнув, дихаючи ротом, ще дві волосинки, принюхався, пробурмотів заклинання Ауерса і вже було зібрався вискубнути ще волосинку, але тут виявилося, що приймальня провітрилась природним способом, і Роман порадив мені економити брови та зачинити кватирку.
1
Чи не так? (франц.). Вибігалло обожнює вкрапляти у свою мову окремі словосполучення на французькому, як він висловлюється, діалекті. Ніяк не відповідаючи за його вимову, ми взяли на себе обов’язок забезпечити переклад. (Тут і далі примітки авторів.)