— Задовільно, — сказав він. — Займемось матеріалізацією.
Деякий час ми займались матеріалізацією. Я створював груші, а Роман вимагав, щоб я їх їв. Я відмовлявся їсти, і тоді він змушував мене створювати знову. «Працюватимеш, поки не вийде щось їстівне, — казав він. — А це віддаси Модестові. Він у нас Камноєдов». Кінець кінцем я створив справжню грушу — велику, жовту, м’яку, як масло, і гірку, як хіна. Я її з’їв, і Роман дозволив мені відпочити.
Тоді ж приніс ключі бакалавр чорної магії Магнус Федорович Редькін, огрядний, як завжди заклопотаний і страшенно ображений. Бакалавра він отримав триста років тому за винайдення спідніх-невидимок. Відтоді він ці спідні все удосконалював і удосконалював. Спідні-невидимки перетворилися у нього спершу на кюлотиневидимки, потім на штани-невидимки, і нарешті зовсім недавно про них почали говорити як про брюки-невидимки. І ніяк він не міг їх налагодити. На останньому засіданні семінару з чорної магії, коли він робив чергову доповідь «Про деякі нові властивості брюк-невидимок Редькіна», його знову спіткала невдача. Під час демонстрації модернізованої моделі щось там заїло в ґудзиковопідтяжковому механізмі, і брюки, замість того, щоб зробити невидимим винахідника, раптом із дзвінким клацанням зробились невидимі самі. Дуже незручно вийшло. Однак головним чином Магнус Федорович працював над дисертацією, тема якої звучала так: «Матеріалізація та лінійна натуралізація Білої Тези як аргументу достатньо довільної функції сигма не зовсім уявного людського щастя».
Тут він досяг значних і важливих результатів, з яких витікало, що людство буквально купалося б у невимовному щасті, якби тільки вдалося знайти саму Білу Тезу, а головне — зрозуміти, що це таке і де її шукати.
Згадка про Білу Тезу зустрічалась тільки в щоденниках Бен Бецалеля. Бен Бецалель нібито виділив Білу Тезу як побічний продукт якоїсь алхімічної реакції і, не маючи часу займатися таким дріб’язком, вмонтував її як допоміжний елементу якийсь свій прилад. В одному з останніх мемуарів, написаних уже у в’язниці, Бен Бецалель повідомляв: «І можете ви собі уявити? Та Біла Теза не виправдала-таки моїх сподівань, не виправдала. І коли я зрозумів, яка від неї могла бути користь — я говорю про щастя для всіх людей, скільки їх є, — я вже забув, куди ж я її вмонтував». За інститутом числилося сім приладів, яка належали колись Бен Бецалелю. Шість із них Редькін розібрав до гвинтика і нічого особливого не знайшов. Сьомим приладом був диван-транслятор. Але на диван наклав руку Вітько Корнєєв, і у простій душі Редькіна зачаїлися найчорніші підозри. Він почав стежити за Вітьком. Вітько одразу озвірів. Вони посварились і стали затятими ворогами, і залишались ними по сьогоднішній день. До мене як до представника точних наук Магнус Федорович ставився доброзичливо, хоча й засуджував мою дружбу з «цим плагіатором». Назагал Редькін був непоганим чоловіком, дуже працелюбним, дуже наполегливим, абсолютно позбавленим користолюбства. Він проробив величезну роботу, зібравши велетенську колекцію найрізноманітніших визначень щастя. Там були найпростіші негативні визначення («Не в грошах щастя»), найпростіші позитивні визначення («Найвище задоволення, повне вдоволення, успіх, удача»), визначення казуїстичні («Щастя є відсутність нещастя») та парадоксальні («Найщасливішими є блазні, дурні, бовдури та недбайливі, бо докорів сумління вони не знають, привидів та інших примар не жахаються, страхом прийдешніх бідувань не терзаються, надією майбутніх благ не зваблюються»).
Магнус Федорович поклав на стіл коробочку з ключем і, недовірливо дивлячись на нас спідлоба, сказав:
— Я ще визначення знайшов.
— Яке? — запитав я.
— Щось на кшталт віршів. Тільки там немає рими. Хочете?
— Звичайно, хочемо, — сказав Роман.
Магнус Федорович витягнув записник і, затинаючись, прочитав:
Ви запитуєте:
Що вважаю
Я найвищим щастям на землі?
Дві речі:
Змінювати ось так само стан духовний,
Як пенні виміняв би я на шилінг,
Юної дівчини
Почути співи
Не на шляху моєму, а потому,
Як у мене дорогу розпитала.
— Нічого не зрозумів, — сказав Роман. — Дайте я прочитаю очима.
Редькін віддав йому записник і пояснив:
— Це Крістофер Лог. З англійської.
— Чудові вірші, — сказав Роман.
Магнус Федорович зітхнув.
— Одні одне кажуть, інші — інше.