У цю мить пролунав телефонний дзвінок, і я радісно схопив слухавку.
— Алло, — сказав я. — Алло, вас слухають.
У слухавці щось бурмотіли, і гугняво тягнув Мерлін: «І біля Лежньова вони зустріли сера Пеллінора, одначе Мерлін зробив так, що Пеллінор не помітив голову райради…».
— Сер громадянин Мерлін, — сказав я. — Чи не можна трохи тихіше? Я нічого не чую.
Мерлін замовк із виглядом людини, ладної продовжити будь-якої миті.
— Алло, — знову сказав я у слухавку.
— Хто біля апарата?
— А вам кого треба? — сказав я за старою звичкою.
— Ви мені це припиніть. Ви не в балагані, Привал ов.
— Винуватий, Модесте Матвійовичу. Черговий Привал ов слухає.
— Ось так. Доповідайте.
— Що доповідати?
— Слухайте, Привал ов. Ви знову поводитесь, як я не знаю хто. З ким ви там розмовляли? Чому на посту сторонні? Чому, порушуючи трудове законодавство, в інституті після закінчення робочого дня перебувають люди?
— Це Мерлін, — сказав я.
— Женіть його втришиї!
— Із задоволенням, — сказав я. (Мерлін, безсумнівно підслуховуючи, вкрився плямами, сказав: «Гр-рубіян!» — і розтанув у повітрі.)
— Із задоволенням чи без задоволення — це мене не обходить. А ось тут надійшов сигнал, що довірені вам ключі ви звалюєте купою на столі, замість того, щоб замикати їх у ящик.
Вибігалло доніс, подумав я.
— Ви чому мовчите?
— Буде виконано.
— У такому от аксепті, — сказав Модест Матвійович. — Пильність повинна бути на висоті. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
Модест Матвійович сказав: «У мене все», — і дав відбій.
— Ну гаразд, — сказав Ойра-Ойра, застібаючи зелене пальто. — Піду відкривати консерви і відкупорювати пляшки. Бувай здоровий, Сашко, я ще забіжу пізніше.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Я йшов, спускаючись у темні коридори і потім знову підіймаючись угору. Я був один; я кричав, мені не відповідали; я був один у цьому величезному, заплутаному, як лабіринт, будинку.
Скинувши ключі в кишеню піджака, я вирушив у перший обхід. Парадними сходами, якими з моєї пам’яті користувалися лише один раз, коли інститут відвідала королівська особа з Африки, я спустився до неозорого вестибюля, прикрашеного багатовіковими нашаруваннями архітектурних надмірностей, і зазирнув у віконечко швейцарської. Таму фосфоресціюючому тумані стовбичили два макродемона Максвелла. Демони грали в найбільш стохастичну гру — орлянку. Вони займались цим увесь вільний час, величезні, мляві, невимовно безглузді, найбільше схожі на колонії вірусу поліомієліту під електронним мікроскопом, одягнуті в поношені лівреї. Як і належиться демонам Максвелла, усе своє життя вони займались відкриванням і закриванням дверей. Це були досвідчені, добре видресирувані екземпляри, але один із них, той, що відповідав за вихід, досяг уже пенсійного віку, що дорівнює віку Галактики, і час від часу дитинів і починав барахлити. Тоді хтось із відділу Технічного Обслуговування надягав скафандр, залазив у швейцарську, наповнену стиснутим аргоном, і повертав старого до тями.
Дотримуючись інструкцій, я заговорив обох, тобто перекрив канали інформації та замкнув на себе ввідно-вивідні пристрої. Демони не відреагували, їм було не до того. Один вигравав, а другий, відповідно, програвав, і це їх турбувало, бо порушувало статистичну рівновагу. Я закрив віконечко щитом і обійшов вестибюль. У вестибюлі було волого, похмуро і лунко. Будівля інституту була взагалі доволі давня, але будувати її почали, вочевидь, із вестибюля. У запліснявілих кутках білясто мерехтіли кістки прикутих кістяків, десь розмірено капала вода, в нішах між колонами у неприродних позах стирчали статуї в заіржавілих латах, праворуч від входу біля стіни громадилися уламки давніх ідолів, нагорі цієї купи стирчали гіпсові ноги в чоботах. Із почорнілих портретів під стелею суворо позирали поважні старці, у їхніх обличчях проглядалися знайомі риси Федора Симеоновича, товариша Жіана Жіакомо та інших майстрів. Увесь цей архаїчний мотлох потрібно було давним-давно викинути, прорубати у стінах вікна і поставити трубки денного світла, але все було заприбутковано, заінвентаризовано і особисто Модестом Матвійовичем до розбазарювання заборонено.
На капітелях колон і в лабіринтах велетенської люстри, що звисала з почорнілої стелі, шурхотіли нетопирі та летючі собаки. З ними Модест Матвійович боровся. Він поливав їх скипидаром і креозотом, опилював дустом, сприскував гексахлораном, вони гинули тисячами, але відроджувалися десятками тисяч. У них відбувалися мутації, вони співали і розмовляли штампами, нащадки найдавніших родів харчувалися тепер винятково піретрумом, змішаним із хлорофосом, а інститутський кіномеханік Сашко Дрозд присягався, що на власні очі бачив тут якось нетопиря, як дві краплі води схожого на завкадрами.