У глибокій ніші, з якої тягло крижаним смородом, хтось застогнав і загримів ланцюгами. «Ви це припиніть, — суворо сказав я. — Що ще за містика! Як не соромно!..» В ніші затихли. Я хазяйновито поправив збитий килим і піднявся сходами.
Як відомо, ззовні інститут виглядав двоповерховим. Насправді ж він мав не менше дванадцяти поверхів. Вище дванадцятого я просто ніколи не підіймався, бо ліфт постійно ремонтували, а літати я ще не вмів. Фасад із десятком вікон, як і більшість фасадів, теж був обманом зору. Праворуч і ліворуч від вестибюля інститут простягався щонайменше на кілометр, і поза тим усі вікна виходили на ту ж кривулясту вулицю і на той самий лабаз. Це вражало мене надзвичайно. Попервах я чіплявся до Ойри-Ойри, щоб він мені пояснив, як це поєднується з класичними чи хоча б релятивістськими уявленнями про властивості простору. З пояснень я нічого не зрозумів, але поступово звик і перестав дивуватися. Я цілком переконаний, що через десять-п’ятнадцять років пересічний школяр краще тямитиме в загальній теорії відносності, ніж сучасний фахівець. Для цього зовсім не потрібно розуміти, як відбувається викривлення простору-часу, потрібно тільки, щоб таке уявлення з дитинства увійшло в побут і стало звичним.
Весь перший поверх займав відділ Лінійного Щастя. Тут панувало владарювання Федора Симеоновича, тут пахло яблуками та хвойними лісами, тут працювали найгарніші дівчата і найкращі хлопці. Тут не було похмурих бузувірів, знавців і адептів чорної магії, тут ніхто не висмикував, шиплячи та кривлячись від болю, з себе волосся, ніхто не бурмотів заклинань, схожих на непристойні скоромовки, не варив живих жаб і ворон опівночі, у повний місяць, на Івана Купала, у нещасливі числа. Тут працювали на оптимізм. Тут робили усе можливе в рамках білої, субмолекулярної та інфранейронної магії, щоб підвищити тонус кожної окремої людини та цілих людських колективів. Тут конденсували і розповсюджували по всьому світу веселий, безтурботний сміх; розробляли, випробовували та втілювали моделі поведінки та стосунків, що зміцнювали дружбу та руйнували розбрат; переганяли та сублімували екстракти горепотамовувачів, які не містили жодної молекули алкоголю та інших наркотиків. Зараз тут готували до польових випробувань портативний універсальний злобоподрібнювач і розробляли нові марки найрідкісніших сплавів розуму та доброти.
Я відімкнув двері центрального залу і, стоячи на порозі, помилувався, як працює велетенський дистилятор Дитячого Сміху, схожий чимось на генератор Ван де Граафа. Тільки на відміну від генератора він працював цілком безшумно і біля нього добре пахло. За інструкцією я мав повернути два великих білих рубильники на пульті, щоб погасло золоте сяйво у залі, щоб стало темно, холодно і нерухомо, — коротше кажучи, інструкція вимагала, щоб я знеструмив дане виробничне приміщення. Але я навіть не вагався, позадкував у коридор і замкнув за собою двері. Знеструмлювати щось у лабораторіях Федора Симеоновича здавалося мені просто блюзнірством.
Я повільно пішов коридором, розглядаючи кумедні малюнки на дверях лабораторій, і на розі зустрів домовика Тихона, який малював і щоночі змінював ці картини. Ми потисли один одному руки. Тихін був славний сіренький домовик із Рязанської області, засланий Вієм у Соловець за якусь провину: із кимось він там не так привітався чи відмовився їсти гадюку варену… Федір Симеонович прийняв його, вмив, вилікував від застарілого алкоголізму, і він так і прижився тут, на першому поверсі. Малював він пречудово, у стилі Бідструпа, і славився серед місцевих домовиків розсудливістю й тверезою поведінкою.
Я хотів уже було піднятись на другий поверх, але згадав про віварій і подався в підвал. Наглядач віварію, літній реабілітований вовкулака Альфред, пив чай. Побачивши мене, він спробував заховати чайник під стіл, розбив склянку, зашарівся і потупився. Мені стало його шкода.
— З наступаючим, — сказав я, удавши, що нічого не помітив.
Він прокашлявся, прикрив рота долонею і сипло відповів:
— Вельми вдячний. І вас теж.
— Усе гаразд? — запитав я, оглядаючи ряди кліток і стійл.