Але, незважаючи на всі маленькі перешкоди та неприємності, незважаючи на те, що одушевлений тепер «Алдан» інколи друкував на виході: «Думаю. Прошу не заважати», незважаючи на брак запасних блоків і почуття безпорадності, яке охоплювало мене, коли потрібно було провести логічний аналіз «неконгруентної трансгресії у псіполі інкуб-перетворення», — незважаючи на все це, працювати тут було надзвичайно цікаво, і я пишався своєю очевидною потрібністю. Я провів усі розрахунки в роботі Ойри-Ойри про механізм спадковості біполярних гомункулусів. Я склав для Вітька Корнєєва таблиці напруги М-поля диванатранслятора у дев’ятивимірному магопросторі. Я вів робочу калькуляцію для підшефного рибозаводу. Я розрахував схему для найбільш економного транспортування еліксиру Дитячого Сміху. Я навіть підрахував ймовірності вирішення пасьянсів «Великий слон», «Державна дума» та «Могила Наполеона» для людей із групи пасьянсів і проробив усі квадратури численного методу Крістобаля Хозевича, за що той навчив мене впадати у нірвану. Я був задоволений, мені бракувало днів, і життя моє було наповнене змістом.
Було ще рано — лише сьома година. Я увімкнув «Алдан» і трішки попрацював. О дев’ятій годині вечора я спам’ятався, з жалем знеструмив електронний зал і пішов на п’ятий поверх. Завірюха все не вщухала. Це була справжня новорічна завірюха. Вона вила і вищала у старих занедбаних коминах, вона намітала кучугури під вікнами, шалено смикала і розгойдувала поодинокі вуличні ліхтарі.
Я проминув територію адміністративно-господарчого відділу. Вхід до приймальні Модеста Матвійовича був закладений хрест-навхрест двотавровими залізними брусами, а з боків, шаблі наголо, стояли два здоровенні іфрити в тюрбанах і у повному бойовому спорядженні. Ніс кожного, червоний і розпухлий від нежиті, був проколотий масивним золотим кільцем з бляшаним інвентарним номерком. Довкола пахло сіркою, паленою шерстю і стрептоцидовою маззю. Я затримався на якийсь час, розглядаючи їх, бо іфрити у наших широтах істоти рідкісні. Але той, що стояв праворуч, неголений і з чорною пов’язкою на оці, почав поїдати мене оком. Про нього ходила погана слава, нібито він колишній людожер, і я поквапом пішов далі. Мені було чути, як він з хлюпанням тягне носом і прицмокує за моєю спиною.
У приміщеннях відділу Абсолютного Знання були відчинені всі кватирки, тому що сюди просочувався запах оселедцевих голів професора Вибігалли. На підвіконнях намело, під батареями парового опалення темнілись калюжі. Я зачинив кватирки і пройшовся між незаймано чистими столами працівників відділу. На столах красувалися новеньке чорнильне приладдя, що не знало чорнил, із чорнильниць стирчали недопалки. Дивний це був відділ. Гасло в них було таке: «Пізнання безкінечності потребує безкінечного часу». Це я не заперечував, але вони робили з цього несподіваний висновок: «А тому працюй не працюй — усе однаково». І в інтересах незбільшення ентропії Всесвіту вони не працювали. Принаймні, більшість із них. «Ан масс», як сказав би Вибігалло. По суті, завдання їхнє зводилося до аналізу кривої відносного пізнання в галузі її асимптотичного наближення до абсолютною істини. Тому одні співробітники весь час займались діленням нуля на нуль на настільних «мерседесах», а інші — відпрошувалися у відрядження на безкінечність. Із відряджень вони поверталися бадьорі, відгодовані та відразу брали відпустку за станом здоров’я. У проміжках між відрядженнями вони ходили з відділу у відділ, вмощувалися із запаленими цигарками на робочі столи і розповідали анекдоти про розкриття невизначеностей методом Лопіталя. Їх легко впізнавали за порожнім поглядом і за подряпаними від безперервного гоління вухами. За півроку мого перебування в інституті вони дали «Алдану» всього одне завдання, що зводило до того ж ділення нуля на нуль і не містило жодної абсолютної істини. Може, хтось із них і займався справжньою справою, але я про це нічого не знав.