— Можете кликати просто Сашком… — вичавив я із себе заздалегідь готову фразу.
— І де ж я його покладу? — поцікавилася бабка.
— У запаснику, звичайно, — дещо роздратовано сказав горбоносий.
— А відповідатиме хто?
— Наїно Київно!.. — розкотисто, як провінційний трагік, ревонув горбоносий, схопив стару під руку та поволік до хати. Було чути, як вони сперечаються: «Та ж ми домовились!..» — «…A якщо він щось свисне?..» — «Та тихіше ви! Це ж програміст, розумієте? Комсомолець! Вчений!..» — «А якщо він цикати буде?..»
Я розгублено повернувся до Володі. Володя хихотів.
— Незручно якось, — сказав я.
— Не хвилюйтеся — все буде добре…
Він хотів сказати ще щось, аж раптом бабка дико заволала: «А диван-то, диван!..» Я здригнувся і сказав:
— Знаєте, я, напевне, поїду, га?
— Не може бути й мови! — рішуче сказав Володя. — Усе влаштується. Просто бабці потрібна мзда, а у нас з Романом немає готівки.
— Я заплачу, — сказав я. Тепер мені дуже хотілося поїхати: ненавиджу оцих так званих житейських колізій.
Володя завертів головою.
— Та що ви. Ось він уже йде. Все гаразд.
Горбоносий Роман підійшов до нас, узяв мене за руку і сказав:
— Ну, все владналося. Ходімо.
— Чуєте, незручно якось, — сказав я. — Вона зрештою не зобов’язана…
Але ми вже йшли до хати.
— Зобов’язана, зобов’язана, — прибалакував Роман.
Оминувши дуб, ми підійшли до заднього ґанку. Роман штовхнув оббиті дермантином двері, і ми опинились у передпокої, просторому і чистому, але погано освітленому. Стара чекала нас, склавши руки на животі та зціпивши губи. Побачивши нас, вона мстиво пробасила:
— А розписочку щоб зараз же!.. Так, мовляв, і так: прийняв, мовляв, те-то й те-то від такої-от, котра здала вищевказане нижчепідписаному…
Роман тихенько заскиглив, і ми увійшли до відведеної мені кімнати. Це було прохолодне
приміщення з одним вікном, завішеним ситцевою фіранкою. Роман сказав напруженим голосом:
— Влаштовуйтесь і будьте як удома.
Стара з передпокою негайно ж ревниво поцікавилась:
— А зубом вони не цикають?
Роман, не озираючись, рявкнув:
— Не цикають! Кажуть вам — зубів немає.
— Тоді ходімо, розписочку напишемо…
Роман звів брови, закотив очі, вишкірив зуби і струсив головою, але все ж вийшов. Я роззирнувся. Меблів у кімнаті було небагато. Біля вікна стояв масивний стіл, накритий ветхою сірою скатертиною з китицями, перед столом — хиткий табурет. Біля голої дерев’яної стіни притулився широчезний диван, на другій стіні, заклеєній різнокаліберними шпалерами, була вішалка з якимось дрантям (ватники, облізлі шуби, обідрані кепки та вушанки). У кімнату, сяючи свіжою побілкою, заходила велика російська піч, а навпроти в кутку висіло велике туманне дзеркало в облізлій рамі. Підлога була вишкрябана і вкрита смугастими постілками.
За стіною бубоніли у два голоси: стара басила на одній ноті, Романів голос підвищувався і знижувався. «Скатертина, інвентарний номер двісті сорок п’ять…» — «Ви ще кожну мостину запишіть!..» — «Стіл обідній…» — «Піч ви також запишете?..» — «Порядок потрібен… Диван…»
Я підійшов до вікна і відсмикнув фіранку. За вікном був дуб, більше нічого не було видно. Я почав дивитися на дуб. Це було, вочевидь, дуже
давнє дерево. Кора на ньому була сіра і якась мертва, а страхітливе коріння, що повилазило із землі, було вкрите червоним і білим лишайником. «Ще дуб запишіть!» — сказав за стіною Роман. На підвіконні лежала пухка засмальцьована книга, я бездумно погортав її, відійшов від вікна і сів на диван. І мені одразу ж захотілося спати. Я подумав, що вів сьогодні машину чотирнадцять годин, що не вартувало, мабуть, так поспішати, що спина в мене болить, а в голові все плутається, що плювати мені врешті-решт на цю занудну стару, і швидше б усе закінчилось і можна було би лягти й заснути…
— Ну от, — сказав Роман, з’являючись на порозі. — Формальності закінчено. — Він помахав рукою з розчепіреними пальцями, вимащеними чорнилом. — Наші пальчики стомились: ми писали, ми трудились… Лягайте спати. Ми йдемо, а ви спокійно лягаєте спати. Що ви завтра робите?
— Чекаю, — мляво відповів я.
— Де?
— Тут. І біля поштамту.
— Завтра ви, мабуть, ще не поїдете?
— Завтра навряд… Скоріш за все — післязавтра.
— Тоді ми ще побачимось. Наша любов попереду. — Він усміхнувся, махнув рукою і вийшов. Я ліниво подумав, що треба було б його провести й попрощатися з Володею, і ліг. До кімнати відразу зайшла стара. Я встав. Стара якийсь час пильно дивилася на мене.