Модест Матвійович оголосив, що він, як особа матеріально відповідальна, не хоче ні про що чути і вимагає, щоби диван інвентарний номер 1123 знаходився у спеціально відведеному для нього, дивана, приміщенні. А якщо цього не буде, сказав Модест Матвійович грізно, то нехай усі, до академіків включно, нарікають самі на себе. ІІнус Полуектович погодився нарікати на себе, Федір Симеонович також, і Вітько швиденько перетягнув диван у свою лабораторію. Вітько був серйозним працівником, на відміну від шалапутів із відділу Абсолютного Знання, і планував перетворити усю морську та океанську воду нашої планети на живу воду. Поки що він, щоправда, перебував на стадії експерименту.
Окунь у ванній заворушився і перевернувся долічерева. Дубль забрав руку з дивана. Окунь апатично поворушив плавцями, позіхнув, завалився на бік і знову перекинувся на спину.
— С-скотина, — виразно сказав дубль.
Я відразу нашорошив вуха. Це було сказано емоційно. Жоден лабораторний дубль не міг би так сказати. Дубль запхав руки в кишені, повільно піднявся і побачив мене. Кілька секунд ми дивились один на одного. Потім я єхидно поцікавився:
— Працюємо?
Дубль тупо дивився на мене.
— Та залиш, залиш, — сказав я. — Все ясно.
Дубль мовчав. Він стояв, як кам’яний, і не моргав.
— Ну, от що, — сказав я. — Зараз пів на одинадцяту. Даю тобі десять хвилин. Усе прибери, викинь цю дохлятину та біжи танцювати. А вже знеструмлю я сам.
Дубль витягнув губи і почав задкувати. Він задкував дуже обережно, обминув диван і встав так, щоб між нами був лабораторний стіл. Я демонстративно подивився на годинник. Дубль пробурмотів заклинання, на столі з’явився «мерседес», авторучка і стос чистого паперу. Дубль, зігнувши коліна, завис у повітрі і почав щось писати, час від часу боязко на мене позираючи. Це було дуже схоже, і я навіть засумнівався. Втім, у мене був надійний спосіб з’ясувати правду. Дублі, зазвичай, абсолютно нечутливі до болю. Понишпоривши в кишені, я дістав маленькі гострі кліщі і, голосно поклацуючи ними, почав наближатися до дубля. Дубль перестав писати. Пильно поглянувши йому в очі, я відкусив кліщами головку цвяха, яка стирчала зі стола, і сказав:
— Н-н-ну?
— Чого ти до мене причепився? — запитав Вітько. — Ти ж бачиш, що людина працює.
— Ти ж дубль, — сказав я. — Не смій зі мною розмовляти.
— Забери кліщі, — попросив він.
— А ти не клей дурня, — сказав я. — Теж мені дубль.
Вітько сів на край стола і стомлено потер вуха.
— Нічого в мене сьогодні не виходить, — повідомив він. — Дурень я сьогодні. Дубля сотворив — вийшов якийсь уже зовсім безмозкий. Все перекидав, на умклайдет сів, тварюка…. Ударив я його по шиї, руку відбив… І окунь дохне систематично.
Я підійшов до дивана і зазирнув у ванну.
— А що з ним?
— А я звідки знаю?
— Де ти його взяв?
— На базарі.
Я підняв окуня за хвіст.
— А чого ти хочеш? Звичайна заснула рибка.
— Йолоп, — сказав Вітько. — Вода ж жива…
— А-а, — сказав я і почав міркувати, що б йому порадити. Механізм дії живої води я уявляв собі вкрай приблизно. Здебільшого за казкою про Івана-царевича та Сірого Вовка.
Джин у бутлі рухався і час від часу протирав долонькою скло, запилене ззовні.
— Протер би бутель, — сказав я, нічого не придумавши.
— Що?
— Пилюку з пляшки зітри. Нудно ж йому там.
— Чорт з ним, нехай нудиться, — розгублено сказав Вітько. Він знову запхав руку в диван і знову прокрутив там щось. Окунь ожив.
— Бачив? — сказав Вітько. — Коли даю максимальну напругу — все гаразд.
— Екземпляр невдалий, — сказав я навмання.
Вітько вийняв руку з дивана і втупився в мене.
— Екземпляр… — сказав він. — Невдалий… — Очі в нього стали, як у дубля. — Екземпляр екземпляру люпус ест…1
— До того ж він, напевно, заморожений, — сказав я, посмілівши.
Вітько мене не слухав.
— Де би рибу взяти? — сказав він, озираючись і ляскаючи себе по кишенях. — Рибочку би…
— Навіщо? — запитав я.
— Справді, — сказав Вітько. — Навіщо? Якщо немає іншої риби, — розсудливо промовив він, — то чому б не взяти іншу воду? Правильно?
— Е, ні, — заперечив я. — Так не піде.
1 Перифраз латинської приказки «людина людині вовк».
— А як? — жадібно запитав Вітько.