Трудове законодавство порушували злісно та повсюдно, і я відчув, що у мене зникло будьяке бажання боротися з цими порушеннями, бо сюди о дванадцятій годині у новорічну ніч, прорвавшись через віхолу, прийшли люди, яким було цікавіше доводити до кінця чи починати заново яку-небудь корисну справу, ніж глушити горілку, безглуздо дриґати ногами, грати у фанти і займатися фліртом різних ступенів легкості. Сюди прийшли люди, яким було приємніше бути одне з одним, ніж окремо, які ненавиділи вихідні, бо в неділю їм було нудно. Маги, Люди з великої літери, і гаслом їхнім було — «Понеділок починається в суботу». Так, вони знали деякі заклинання, уміли перетворювати воду на вино, і кожен із них міг би нагодувати п’ятьма хлібинами тисячу чоловік. Але магами вони були не тому. Це була лузга, зовнішнє. Вони були магами тому, що дуже багато знали, так багато, що кількість перейшла у них, нарешті, в якість, і вони мали зі світом інші стосунки, ніж звичайні люди. Вони працювали в інституті, що займався насамперед проблемами людського щастя і сенсу людського життя, але навіть серед них ніхто точно не знав, що таке щастя і в чому саме сенс життя. І вони прийняли робочу гіпотезу, що щастя в неперервному пізнанні невідомого і сенс життя у тому ж. Кожна людина — маг у душі, але вона стає магом тільки тоді, коли починає менше думати про себе і більше про інших, коли працювати їй цікавіше, ніж розважатись у старожитньому значенні цього слова. І напевно, їхня робоча гіпотеза була недалека від істини, оскільки, так само як праця перетворила мавпу на людину, так само відсутність праці у значно коротші терміни перетворює людину на мавпу. Навіть гірше, ніж на мавпу.
У житті ми не завжди помічаємо це. Нероба і гульвіса, розпусник і кар’єрист продовжують ходити на задніх кінцівках, розмовляти цілком членороздільно (хоча коло тем у них гранично звужується), а що стосується вузьких штанів і захоплення джазом, за якими певний час намагались визначати ступінь мавпоподібності, то досить швидко з’ясувалося, що вони притаманні навіть найкращим із магів.
В інституті регрес приховати було неможливо. Інститут створював необмежені можливості для перетворення людини на мага. Але він був нещадний до відступників і мітив їх без промаху. Варто було співробітнику віддатися хоча б на годину егоїстичним та інстинктивним діям (а інколи навіть просто думкам), як він з острахом помічав, що пушок на його вухах стає густіший. Це було застереження. Так міліцейський свисток попереджує про можливий штраф, так біль попереджує про можливу травму. Тепер усе залежало від себе. Людина часто-густо не може боротися зі своїми кислими думками, на те вона й людина — перехідна сходинка від неандертальця до мага. Але вона може чинити всупереч цим думкам, і тоді в неї залишаються шанси. А може, й поступитися, махнути на все рукою («Живемо один раз», «Треба брати від життя все», «Ніщо людське мені не чуже»), і тоді їй залишається одне: якнайшвидше йти з інституту. Там, ззовні, вона ще може залишитися принаймні добропорядним міщанином, чесно, але мляво відробляючи свою зарплатню. Але важко наважитись піти. В інституті тепло, затишно, робота чиста, поважна, платять незле, люди чудові, а сором очей не виїсть. Ось і тиняються, супроводжувані співчутливими та несхвальними поглядами, коридорами і лабораторіями, із вухами, вкритими жорсткою сірою шерстю, безголові, вони втрачають зв’язність мовлення, і дурнішають на очах. Але цих ще можна пожаліти, можна спробувати допомогти їм, можна ще сподіватися повернути їм людський вигляд…
Є інші. З порожніми очима. Вони достеменно знають, з якого боку в бутерброда масло. По-своєму дуже навіть недурні. По-своєму неабиякі знавці людської природи. Завбачливі та безпринципні, вони пізнали всю силу людських слабкостей, вміють будь-яке зло обернути собі на користь і в цьому невтомні. Вони ретельно виголюють свої вуха і часто-густо винаходять дивовижні засоби для знищення волосяного покрову. Вони носять корсети з драконового вуса, приховуючи викривлення хребта, вони закутуються у велетенські середньовічні мантії та боярські шуби, проголошуючи вірність національній старожитності. Вони на весь голос скаржаться на застарілі ревматизми і взимку та влітку носять високі валянки, підбиті шкірою. Вони нерозбірливі в засобах і терплячі, як павуки. І як часто вони досягають значних висот і великих успіхів у своїй основній справі — у будуванні світлого майбутнього в одній окремо взятій квартирі та на одній окремо взятій присадибній ділянці, відгородженій від решти людства колючим дротом пі д напругою…