— Романе, — сказав я недбало, — я думаю, що в крайньому випадку ти здатен його дематеріалізувати?
Роман засміявся і поплескав мене по плечу.
— Не бійся, — сказав він. — Це все іграшки. З Вибігаллою тільки зв’язуватись не хочеться… Цього ти не бійся, ти он того бійся! — Він вказав на другий автоклав, що мирно поклацував у куті.
Тимчасом кадавр раптом неспокійно заворушився. Стелла тихенько вискнула і притиснулася до мене. Кадаврові очі розплющилися. Спершу він нагнувся і зазирнув у чан. Потім погримів порожніми відрами. Потім завмер і якийсь час сидів нерухомо. Вираз вдоволення на його обличчі змінився виразом гіркої образи. Він припинявся, швидко обнюхав, ворушачи ніздрями, стіл і, витягнувши довгого червоного язика, злизнув крихти.
— Ну, тримайтеся, хлопці… — прошепотіли в натовпі.
Кадавр запхав руку в чан, витяг кювету, оглянув її з усіх боків і обережно відкусив край. Брови його стражденно підвелися. Він відкусив ще шматок і захрустів. Обличчя його посиніло, немовби від сильного роздратування, очі зволожились, але він кусав раз за разом, поки не зжував усю кювету. Майже хвилину він сидів у задумі, мацаючи пальцями зуби, потім повільно пройшовся поглядом по принишклому натовпі. Негарний у нього був погляд — оцінюючий, якийсь такий, що вибирає. Володя Почкін мимовільно промовив: «Но-но, тихо, ти…» І тут порожні очі вперлись у Стеллу, і вона заверещала, заверещала несамовито, з переходом в ультразвук, так, як ми з Романом уже чули в директорській приймальні чотирма поверхами нижче. Я здригнувся. Кадавра це теж збентежило: він потупив очі та нервово забарабанив пальцями по столі.
У дверях почувся шум, усі зарухалися, і крізь натовп, розштовхуючи роззяв, видираючи бурульки з бороди, поліз Амвросій Амбруазович Вибігалло. Справжній. Від нього пахло горілкою, сіряком і морозом.
— Милий! — закричав він. — Що ж це, га? Кель сетуасьєн![8] Стелло, куди ж ти, це-во, дивишся!.. Де оселедці? У нього ж потреби!.. У нього ж вони ростуть!.. Мої праці читати треба!
Він наблизився до кадавра, і кадавр негайно ж узявся жадібно його обнюхувати. Вибігалло віддав йому сіряка.
— Потреби треба задовольняти! — казав він, поквапно клацаючи перемикачами на пульті конвеєра. — Чому відразу не дала? Ох уже ці лє фам, лє фам!..[9] Хто сказав, що зламаний? І не зламаний зовсім, а заговорений. Щоб, значиться, не всякому користуватися, бо, це-во, потреби всі мають, а оселедці — для моделі…
У стіні відчинилося віконечко, заторохкотів конвеєр, і просто на підлогу полився потік смердючих оселедцевих голів. Очі кадавра зблиснули. Він упав рачки, дрібного риссю поскакав до віконечка і взявся до справи. Вибігалло, стоячи поряд, плескав у долоні, радісно скрикував і час від часу, переповнюючись почуттями, починав чухати кадавра за вухом.
Натовп полегшено зітхав і ворушився. З’ясувалося, що Вибігалло привів із собою двох кореспондентів обласної газети. Кореспонденти були знайомі — Г. Проникливий і Б. Питомник. Від них теж пахло горілкою. Блискаючи бліцами, вони взялися фотографувати і записувати у книжечки. Г. Проникливий і Б. Питомник спеціалізувались на науці. Г. Проникливий був знаменитий фразою: «Оорт перший поглянув на зоряне небо і помітив, що Галактика обертається». Йому теж належали: літературний запис Мерлінової оповіді про подорож із головою райради та інтерв’ю, взяте (через неграмотність) у дубля Ойри-Ойри. Інтерв’ю мало назву «Людина з великої літери» і починалося словами: «Як кожен справжній учений, він був небагатослівний…». Б. Питомник паразитував на Вибігаллі. Його бойові нариси про самонадягне взуття, про моркву, яка сама висмикується із землі і складається у вантажівки, та про інші проекти Вибігалли були широко відомі в області, а стаття «Чарівник із Соловця» з’явилась навіть в одному з центральних журналів.
Коли в кадавра настав черговий пароксизм задоволення і він задрімав, саме підоспіли лаборанти Вибігалли, яких теж на ґвалт відірвали від новорічних столів, і тому вони були дуже непривітні. Лаборанти поквапно нарядили кадавра в чорну пару та підсунули під нього стілець. Кореспонденти поставили Вибігаллу поряд, поклали його руки на плечі кадавра і, націлившись об’єктивами, попросили продовжувати.
— Головне — що? — з готовністю проголосив Вибігалло. — Головне, щоб людина була щаслива. Зауважую це в дужках: щастя є поняття людське. А що є людина, філософськи кажучи? Людина, товариші, є хомо сапієнс, котрий може і хоче. Може, це-во, все, що хоче, а хоче все, що може. Нес па, товариші? Якщо ж вона, себто людина, може все, що хоче, а хоче все, що може, то вона і є щаслива. Так ми його і визначимо. Що ми тут, товариші, перед собою маємо? Ми маємо модель. Але ця модель, товариші, хоче, і це вже добре. Так би мовити, екселент, ексві, шармант[10]. І ще, товариші, ви самі бачите, що вона може. І це ще краще, бо коли так, то він… вона, значиться, щаслива. Маємо метафізичний перехід від нещастя до щастя, і це нас не може дивувати, бо щасливими не народжуються, а щасливими, це-во, стають. Завдяки турботам і правильному до тебе ставленню. Ось воно зараз прокидається… Воно хоче. І тому воно поки що нещасливе. Але воно може, і через це «може» здійснюється діалектичний стрибок. О, о!.. Дивіться! Бачили, як воно може? Ох ти, мій милий, ох ти, мій радісний!.. О, о! Ось як воно може! Хвилин десять-п’ятнадцять воно може… Ви, там, товаришу Питомник, свій фотоапаратик відкладіть, а візьміть ви кіноапаратик, позаяк тут ми маємо процес… тут у нас усе в русі! Спокій у нас, як і йому й належиться, відносний, рух у нас абсолютний. Ось так. Тепер воно змогло і діалектично переходить до щастя. До вдоволення, себто. Бачте, воно очі заплющило. Насолоджується. Йому добре. Я вам науково стверджую, що готовий був би з ним помінятися. У даний, звісно, момент… Ви, товаришу Проникливий, усе, що я кажу, записуйте, а потім дайте мені. Я пригладжу і посилання вставлю… Ось тепер воно дрімає, але це ще не все. Потреби повинні йти в нас як углиб, так і вшир. Це, значиться, буде єдино вірний процес. Он ді ке[11], Вибігалло, мовляв, проти духовного світу. Це, товариші, ярлик. Нам, товариші, давно час забути про такі манери в науковій дискусії. Всі ми знаємо, що матеріальне йде попереду, а духовне йде позаду. Сатур вентур, як відомо, нон студіт лібентур[12]. Що ми, стосовно даного випадку, перекладемо так: голодній кумі все хліб на умі…