— Спокійно, — сказав Роман. — Уже все. Одним споживачем на землі стало менше.
Лаборант, білий, як халат, безперервно затягуючись, курив сигарету. З лабораторії долинало хлюпання, кашель, нерозбірливі прокльони. Потягнуло смородом. Я нерішуче промимрив:
— Треба подивитися, чи що…
Ніхто не озвався. Усі співчутливо дивились на мене. Стелла тихо плакала і тримала мене за куртку. Хтось комусь пояснював пошепки: «Він черговий сьогодні, зрозумів?.. Треба ж комусь іти вигрібати…»
Я зробив кілька непевних кроків до дверей, але цієї миті з лабораторії, чіпляючись один за одного, вилізли кореспонденти і Вибігалло.
Лишенько, як вони виглядали!..
Отямившись, я витягнув із кишені платиновий свисток і свиснув. Розштовхуючи співробітників, до мене поспішила авральна команда домовиківасенізаторів.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Повірте мені, це було найжахливіше видовище на світі.
Найбільше мене вразило, що Вибігалло аніскільки не був збентежений тим, що сталося. Поки домовики обробляли його, поливаючи абсорбентами і умащуючи пахощами, він віщав фальцетом:
— Ось ви, товариші Ойра-Ойра і Амперян, ви теж усі побоювалися. Що, мовляв, буде, та як, мовляв, його зупинити… Є, є у вас, товариші, такий, знаєте, нездоровий, значиться, скептицизьм. Яб сказав, така, знаєте, недовіра до сил природи, до людських можливостей. І де ж вона тепер, ваша недовіра? Луснула! Луснула, товариші, на очах широкої громадськості та забризкала мене і ось товаришів із преси…
Преса вражено мовчала, покірно підставляючи боки під шиплячі струмені абсорбентів. Г. Проникливий дуже тремтів. Б. Питомник крутив головою і мимоволі облизувався.
Коли домовики прибрали лабораторію у першому наближенні, я зазирнув усередину. Авральна команда діловито вставляла шиби і спалювала в муфельній печі рештки шлункової моделі. Решток було мало: купка ґудзиків із написом «фор джентльмен»[14], рукав піджака, неймовірно розтягнуті підтяжки і вставна щелепа, схожа на викопну щелепу гігантопітека. Решта ж, вочевидь, розлетілось на порохно. Вибігалло оглянув другий автоклав, він же самозамикач, і заявив, що все гаразд. «Пресу прошу до мене, — сказав він. — Іншим пропоную повернутися до своїх безпосередніх обов’язків». Преса витягла книжечки, всі троє всілися за стіл і заходились уточнювати деталі нарису «Народження відкриття» та інформаційної замітки «Професор Вибігалло розповідає».
Глядачі розійшлися. Пішов геть Ойра-Ойра, забравши в мене ключі від сейфа Януса Полуектовича. У відчаї пішла Стелла, котру Вибігалло відмовився відпустити до іншого відділу. Пішли помітно повеселілі лаборанти. Пішов Едик, оточений юрмою теоретиків, прикидаючи на ходу мінімальний можливий тиск у шлунку кадавра, який вибухнув. Я теж рушив на свій пост, попередньо пересвідчившись, що випробовування другого кадавра відбудеться не раніше за восьму ранку.
Експеримент справив на мене гнітюче враження, і, прилаштувавшись у величезному кріслі приймальні, я якийсь час намагався зрозуміти, дурень Вибігалло чи хитрий демагог-халтурник. Наукова цінність усіх його кадаврів, вочевидь, дорівнювала нулю. Моделі на базі власних дублів умів створювати будь-який співробітник, що захистив магістерську дисертацію і закінчив дворічний спецкурс нелінійної трансгресії. Наділяти ці моделі магічними властивостями теж була абищиця, тому що існували довідники, таблиці та підручники для магів-аспірантів. Ці моделі самі собою ніколи нічого не доводили і з точки зору науки становили не більший інтерес, ніж картярські фокуси чи шпагоковтання. Можна було, звичайно, зрозуміти всіх цих горе-кореспондентів, котрі липнули до Вибігалли, як мухи до смітника. Бо з точки зору нефахівця все це було надзвичайно ефектно, викликало шанобливий трепет і непевні відчуття якихось величезних можливостей. Важче було зрозуміти Вибігаллу з його хворобливою пристрастю влаштовувати циркові вистави та публічні вибухи на потребу цікавим, позбавленим можливості (та й бажання) розібратись у суті питання. Якщо не враховувати двохтрьох виснажених відрядженнями абсолютників, котрі обожнювали давати інтерв’ю про стан справ у безкінечності, ніхто в інституті, м’яко кажучи, не зловживав контактами з пресою: це вважалося поганим тоном і мало глибоке внутрішнє підґрунтя.
Річ у тому, що найцікавіші та найвишуканіші наукові результати часто-густо мають здатність видаватись непосвяченим безглуздими і тоскнонезрозумілими. Люди, далекі від науки, в наш час сподіваються від неї дива і тільки дива і практично не здатні відрізнити справжнє наукове диво від фокуса чи якось інтелектуального сальтомортале. Наука чародійства та ворожби не є винятком. Організувати на телестудії конференцію знаменитих привидів чи просвердлити поглядом діру в півметровій бетонній стіні може багато хто, і це нікому не потрібно, але саме це приводить у захват найшановнішу публіку, яка погано уявляє собі, до якої міри наука переплела і посплутувала поняття казки та дійсності. А от спробуйте знайти глибокий внутрішній зв’язок між свердлячою властивістю погляду і філологічними характеристиками слова «бетон», спробуйте вирішити цю маленьку конкретну проблемку, що відома під назвою Великої Проблеми Ауерса! Її вирішив Ойра-Ойра, створивши теорію фантастичної спільноти і започаткувавши цілком новий розділ математичної магії. Але майже ніхто не чув про Ойру-Ойру, зате всі пречудово знають професора Вибігаллу. («Як, ви працюєте у НДІЧАВО? Ну як там Вибігалло? Що він ще новенького відкрив?..») Це відбувається тому, що ідеї ОйриОйри здатні сприйняти всього двісті-триста чоловік на всій земній кулі, і серед цих двох-трьох сотень досить багато членів-кореспондентів і — на жаль! — немає жодного кореспондента. А класична праця Вибігалли «Основи технології виробництва самонадівного взуття», набита демагогічною балаканиною, спричинила свого часу завдяки Б. Питомнику чимало галасу. (Пізніше з’ясувалося, що самонадівні черевики коштують дорожче за мотоцикл і бояться пилу та вологості.)