Після двотисячного року почались провали в часі. Я летів через час, позбавлений матерії. В таких місцях було темно, і тільки зрідка за сірою стіною спалахували вибухи та розгорялися заграви. Час від часу місто знову обступало мене, і щоразу будівлі його ставали вищими, сферичні куполи прозорішали, а зорельотів на площі дедалі меншало. З-за стіни безупинно підіймався дим.
Я зупинився вдруге, коли з площі щез останній астромат. Тротуари рухалися. Галасливих хлопців у комбінезонах не було. Ніхто не лаявся. Вулицями парами чи утрьох скромно прогулювались якісь безбарвні особи, одягнені або дивно, або бідно. Наскільки я зрозумів, усі говорили про науку. Когось збиралися оживляти, і професор медицини, атлетичної будови інтелігент, який дуже незвично виглядав у своїй самотній жилетці, розтлумачував процедуру оживлення здорованеві біофізику, котрого представляв усім зустрічним як автора, ініціатора та головного виконавця цього заміру. Десь збиралися просвердлити діру крізь Землю. Проект обговорювали просто на вулиці при великому скупченні народу, креслення малювали крейдою на стінах і тротуарі. Я почав був слухати, але це була така нудота, та ще пересипана випадами на адресу незнайомого мені консерватора, що я завдав машину на плечі й пішов геть. Мене не здивувало, що обговорення проекту одразу ж припинилося і всі взялися до справи. Але щойно я зупинився, почав просторікувати якийсь громадянин невизначеної професії. Ні з того ні з сього він повів мову про музику. Відразу набігли слухачі. Вони заглядали йому в рот і ставили запитання, які свідчили про дрімуче невігластво. Раптом вулицею з вереском побіг чоловік. За ним гнався павукоподібний механізм. Судячи з криків переслідуваного, це був «самопрограмований» кібернетичний робот на тригенних куаторах із оборотним зв’язком, які зламалися і… Ой-ой, він мене зараз роздере!..» Дивно, ніхто навіть бровою не повів. Вочевидь, ніхто не вірив у бунт машин.
Із провулка вистрибнули ще дві павукоподібні металічні машини, зростом менші й не такі люті на вигляд. Не встиг я і пискнути, як одна з них швидко почистила мені черевики, а друга випрала і випрасувала носовичок. Під’їхала велика біла цистерна на гусеницях і, мигаючи безліччю лампочок, обприскала мене парфумами. Я уже зібрався поїхати, але несподівано пролунав громовий гуркіт і з неба на площу впала величезна заіржавіла ракета. Натовпом пронеслося:
— Це «Зірка Мрії»!
— Так, це вона!
— Ну звичайно, це вона! Це вона стартувала двісті вісімнадцять років тому, про неї вже всі забули, але завдяки ейнштейнівському скороченню часу, що відбувається через рух на субсвітлових швидкостях, екіпаж постарів усього на два роки!
— Завдяки чому? Ах, Ейнштейн… Так-так, пам’ятаю. Я проходив це у школі в другому класі.
З іржавої ракети заледве виліз одноокий чоловік без лівої руки і правої ноги.
— Це Земля? — роздратовано запитав він.
— Земля! Земля! — відгукнулися у натовпі. На обличчях почали розцвітати усмішки.
— Дякувати Богу, — сказав чоловік, і всі перезирнулися. Чи то не зрозуміли його, чи то удали, що не розуміють.
Скалічений астрольотчик став у позу і розпочав промову, в якій закликав усе людство поголовно летіти на планету Хоч-не-Хоч системи зірки Еоели в Малій Магеллановій Хмарі звільняти братів по розуму, які стогнуть (він так і сказав: стогнуть) під владою лютого кібернетичного диктатора. Ревіння дюз заглушило його слова. На площу спускалися ще дві ракети, теж іржаві. З Пантеону-Рефрижератора побігли запорошені памороззю жінки. Почалася тіснява. Я зрозумів, що потрапив у добу повернень, і поквапно натиснув на педаль.
Місто зникло і довго не з’являлося. Залишилася стіна, за якою з тужною одноманітністю спалахували пожежі та заграви. Дивне це було видовище: цілковита порожнеча і тільки стіна на заході. Аж ось, нарешті, з’явилося яскраве світло, і я відразу ж зупинився.
Довкола розіслалася безлюдна квітуча країна. Колихалися хлібні ниви. Бродили велика отари, але культурних пастухів не було видно. На небокраї сріблилися знайомі прозорі куполи, віадуки та спіральні спуски. Зовсім поряд із заходу як і раніше височіла стіна.