Педантичний бакалавр одразу запитав про поліходову темпоральну передачу (його, бачте, зацікавив коефіцієнт об’ємного розширення), і я тихенько пішов.
У мене було дивне відчуття. Все навколо здавалося таким матеріальним, міцним, реальним. Проходили люди, і я чув, як риплять у них черевики, і відчував вітерець від їхніх рухів. Усі були дуже маломовні, всі працювали, всі думали, ніхто не теревенив, не читав віршів, не проголошував пафосних промов. Усі знали, що лабораторія — це одне, трибуна профспілкових зборів — це зовсім друге, а святковий мітинг — це третє. І коли мені назустріч, шаркаючи підбитими шкірою валянками, пройшов Вибігалло, я відчув до нього майже симпатію, тому що він мав свою звичну пшоняну кашу в бороді, тому що він копирсався в зубах довгим тонким цвяхом і, проходячи повз, не привітався. Він був живий, вагомий і зримий хам, він не помахував руками і не приймав академічних поз.
Я зазирнув до Романа, бо мені дуже хотілось розповісти кому-небудь про свою пригоду. Роман, ухопившись за підборіддя, стояв над лабораторним столом і дивився на маленького зеленого папугу, що лежав у чашці Петрі. Маленький зелений папуга був дохлий, з очима, затягнутими мертвою білуватою плівкою.
— Що це з ним? — запитав я.
— Не знаю, — сказав Роман. — Здох, як бачити.
— Звідки в тебе папуга?
— Сам дивуюся, — відповів Роман.
— Може, він штучний? — припустив я.
— Та ні, папуга як папуга.
— Знову, напевне, Вітько на умклайдет сів.
Ми схилилися над папугою і почали уважно його розглядати. На чорній підтягнутій лапці він мав кільце.
— «Фотон», — прочитав Роман. — І ще якісь цифри… «Дев’ятнадцять нуль п’ять сімдесят три».
— Так, — сказав ззаду знайомий голос.
Ми обернулись і підтягайся.
— Добридень, — привітався У-Янус, підходячи до стола. Він вийшов із дверей своєї лабораторії у глибині кімнати, і вигляд у нього був якийсь стомлений і дуже сумний.
— Добридень, Янусе Полуектовичу, — сказали ми хором з усією можливою шанобливістю.
Я і іус побачив папугу і ще раз сказав: «Так». Він узяв птаха в руки, дуже обережно і ніжно, попестив його яскраво-червоний чубчик і тихо промовив:
— Чого ж це ти, Фотончику?..
Він хотів сказати ще щось, та поглянув на нас і промовчав. Ми стояли поряд і дивились, як він по-старечому повільно пройшов до дальнього кута лабораторії, відчинив дверцята електричної печі та опустив туди зелений трупик.
— Романе Петровичу, — сказав він. — Будьте люб’язні, увімкніть, будь ласка, рубильник.
Роман увімкнув. У нього був такий вигляд, немов його осяяла надзвичайна думка. У-Янус, понуривши голову, постояв трохи над піччю, старанно вишкріб гарячий попіл і, відчинивши кватирку, висипав його на вітер. Він якийсь час дивився у вікно, потім сказав Романові, що чекає його в себе через півгодини, і пішов.
— Дивно, — сказав Роман, дивлячись йому услід.
— Що — дивно? — запитав я.
— Все дивно, — сказав Роман.
Мені теж здавалася дивною і поява цього мертвого зеленого папуги, вочевидь, так добре відомого Янусові Полуектовичу, і якась аж надто незвичайна церемонія вогняного поховання з розвіюванням попелу за вітром, але мені хотілося розповісти про подорож до описуваного майбутнього, і я почав розповідати. Роман слухав украй розгублено, дивився на мене чужим поглядом, невпопад кивав, а потім раптом, сказавши:
«Продовжуй, продовжуй, я слухаю», поліз під стіл, витяг звідти кошик для сміття і почав порпатися у зім’ятому папері та уривках магнітофонної стрічки. Коли я закінчив розповідати, він запитав:
— А цей Сідловий не намагався подорожувати до описуваного сьогодення? Дк на мене, це було б значно кумедніше…
Поки я обдумував цю пропозицію і радів з Романової дотепності, він перевернув кошик і висипав його вміст на підлогу.
— У чому річ? — запитав я. — Дисертацію загубив?
— Ти розумієш, Сашко, — сказав він, дивлячись на мене невидющими очима, — дивовижна історія. Вчора я чистив піч і знайшов у ній обгоріле зелене перо. Я викинув його в кошик, а сьогодні його тут немає.
— Чиє перо? — запитав я.
— Ти розумієш, зелені пташині пера в наших широтах трапляються вкрай рідко. А папуга, якого щойно спалили, був зеленим.
— Що за дурниці, — сказав я. — Ти ж знайшов перо вчора.
— У тому й річ, — підтвердив Роман, збираючи сміття назад у кошик.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Вірші — фальшиві, ніхто не говорить віршами, крім бідля, коли він приходить зі святковим подарунком, або оголошенням про ваксу, або якогось там простачка. Ніколи не опускайтеся до поезії, хлопчику мій.