Якийсь час я лежав, обмираючи, поки не усвідомив, що десь поряд хропе стара, а в кімнаті розмовляють. Хтось повчально віщав упівголоса:
— Слон є найбільшою твариною з усіх сущих на землі. У нього на рилі є великий шматок м’яса, котрий називається хоботом тому, що він порожній і подовгастий, як труба. Він його витягує і згинає увсібіч та використовує його замість руки…
Холонучи з цікавості, я обережно повернувся на правий бік. У кімнаті, як і раніше, було порожньо. Голос продовжував ще повчальніше:
— Вино, вживане помірно, вельми корисне для шлунка; та коли його пити надто багато, то воно виробляє випари, які принижують людину до ступеня безтямної худоби. Ви інколи бачили п’яниць і ще пам’ятаєте ту справедливу відразу, яку ви до них відчували…
Я. ривком піднявся і спустив ноги з дивана. Голос замовк. Мені здалося, що говорили звідкись із-за стіни. В кімнаті все було без змін, навіть вішалка, на мій подив, висіла на місці. І, на мій подив, мені знову дуже хотілося їсти.
— Тінктура екс вітро антімонїї, — проголосив раптом голос. Я здригнувся. — Магіфтеріум антімон ангєлій салае. Бафілії олеум вітрі антімонії алєксітеріум антімоніале! — Почулося виразне хихотіння. — Оце ж маячня яка! — сказав голос і продовжував із завиванням: — Скоро очі сії, ще розверсті, не узріють більше сонця, але не попусти зімкнутись їм без благоутробного сповіщення про моє прощення і блаженство… Сіє єсть «Дух або Моральні Мислі Славного Юнґа, видобуті із нічних його міркувань». Продається у Санкт-Петербурзі та Ризі у книгарнях Свєшникова по два карбованці в папці. — Хтось схлипнув. — Теж маячня, — сказав голос і виразно промовив:
Тепер я зрозумів, де говорили. Голос лунав у закутку, де висіло туманне дзеркало.
— А тепер, — сказав голос, — наступне. «Все — єдине Я, це Я — світове Я. Єднання з невіданням, що виходить від затемнення світла Я, щезає з розвитком духовності».
— А ця маячня звідки? — запитав я. Я не чекав відповіді. Я був певен, що сплю.
— Вислів з «Упанішад», — запопадливо відповів голос.
— А що таке «Упанішади»? — Я вже не був певен, що сплю.
— Не знаю, — сказав голос.
Я встав і навшпиньки підійшов до дзеркала. Я не побачив свого відображення. В мутному склі відбивалася фіранка, кут печі та взагалі багато речей. Але мене у ньому не було.
— У чому річ? — запитав голос. — Є запитання?
— Хто це говорить? — поцікавився я, зазираючи за дзеркало. За дзеркалом було багато пилюки і дохлих павуків. Тоді я вказівним пальцем натиснув на ліве око. Це було давнє правило розпізнавання галюцинацій, яке я вичитав у захоплюючій книзі В. В. Бітнера «Вірити чи не вірити?». Досить натиснути пальцем на очне яблуко, і всі реальні предмети — на відміну від галюцинацій — роздвояться. Дзеркало роздвоїлося, і в ньому з’явилось моє відображення — заспана, стривожена фізіономія. По ногах потягло холодом. Притискаючи пальці, я підійшов до вікна і виглянув.
За вікном нікого не було, не було навіть дуба. Я протер очі й знову подивився. Я виразно бачив перед собою замшілий колодязний зруб із корбою, ворота і свою машину біля воріт. Усе-таки сплю, заспокоєно подумав я. Погляд мій упав на підвіконня, на розтріпану книгу. В минулому сні це був третій том «Ходінь по муках», тепер на обкладинці я прочитав: «П. І. Карпов. Творчість душевнохворих та її вплив на розвиток науки, мистецтва і техніки». Поцокуючи зубами від ознобу, я погортав книжку і проглянув кольорові вклейки. Потім я прочитав «Вірш № 2»:
Підлога раптом гойднулася під моїми ногами. Пролунало пронизливе протяжне рипіння, потім, немовби відгомін далекого землетрусу, почулося рокітливе: «Ко-о… Ко-о… Ко-о…» Хата захиталася, як човен на хвилях. Подвір’я за вікном зсунулося набік, а з-під вікна вилізла і встромилась кігтями в землю велетенська куряча нога, провела у траві глибокі борозни і знову зникла. Підлога круто накренилась, я відчув, що падаю, схопився руками за щось м’яке, вдарився боком і головою та упав з дивана. Я лежав на постілках, вчепившись у подушку, що впала разом зі мною. В кімнаті було зовсім світло. За вікном хтось глибоко відкашлювався.