— Не годиться, — сказав Дрозд. — Пропаганда тілесних покарань. Брут, кут, прут, шалапут… Все це тілесні покарання.
— Зануд, — сказав я. — Кого чого — зануд.
— Товаришу, поглянь, це — Брут, — сказала Стелла. — Таких зануд не знали тут.
— Це таких віршів не знали тут, — буркнув Дрозд.
— Ти заголовок написав? — поцікавився я.
— Ні, — сказав Дрозд кокетливо.
— От і займися.
— Ганьблять славетний інститут, — сказала Стеллочка, — таю п’янички, як цей Брут.
— Це добре, — сказав я. — Це ми дамо в кінець. Запиши. Це буде мораль, свіжа й оригінальна.
— Чого ж у ній оригінального? — запитав простодушний Дрозд.
Я не хотів із ним розмовляти.
— Тепер треба описати, — сказав я, — як він хуліганив. Скажімо, так. Шумів, як напідпитку Пан, як павіан серед ліан, був чоловік, став хуліган.
— Жахливо, — сказала Стеллочка з огидою.
Я підпер голову руками і почав дивитися на карикатуру. Дрозд, випнувши зад, водив пензликом по ватману. Ноги його у дуже вузьких джинсах були вигнуті дугою. Мене осінило.
— Колінками назад! — сказав я. — Пісенька!
— «Сидів цвіркун малесенький колінками назад», — сказала Стелла.
— Точно, — сказав Дрозд, не обертаючись. — І я її знаю. «Всі гості розповзаються колінками назад», — проспівав він.
— Зачекай, зачекай, — сказав я. Я відчував натхнення. — Він б’ється і свариться він, і ось вам результат: ведуть його в міліцію колінками назад.
— Може бути, — сказала Стелла.
— Розумієш? — сказав я. — Ще пару строф, і щоб усюди був рефрен «колінками назад». Упився над кондицію… Погнався за дівицею… Щось на кшталт цього.
— Немов свиня напився він, — сказала Стелла. — Сам чорт йому не брат. У дім чужий ломився він колінками назад.
— Супер! — вигукнув я. — Записуй. А він ломився?
— Ломився, ломився.
— Чудово! — сказав я. — Ну, ще одну строфу.
— Погнався за дівицею колінками назад, — сказала Стелла замислено. — Перший рядок потрібно…
— Амуніція, — сказав я. — Поліція. Амбіція. Юстиція.
— Тулитися, — сказала Стелла. — Телитися. Ні митись, ні голитися…
— Він, — додав Дрозд. — Це правильно. Це у вас вийшла художня правда. Зроду він не мився й не голився.
— Може, другий рядок придумаємо? — запропонувала Стелла. — Назад — апарат — автомат…
— Гад, — додав я. — Зад.
— Мат, — сказав Дрозд. — Шах, мовляв, і мат.
Ми знову довго мовчали, безглуздо дивлячись одне на одного і ворушачи губами. Дрозд постукував пензликом об краї чашки з водою.
— І грає, веселиться він, — сказав я нарешті, — буянить, як пірат. Погнався за дівицею колінками назад.
— «Пірат» — якось… — сказала Стеллочка.
— Тоді: сам чорт йому не брат.
— Це вже було.
— Де?.. Ах так, дійсно було.
— Де слово, там і мат, — запропонував Дрозд.
У цю мить почулося легке дряпання, і ми обернулися. Двері до лабораторії Днуса Полуектовича повільно відчинялися.
— Ти диви! — здивовано вигукнув Дрозд, застигаючи з пензликом у руці.
У щілину заповз маленький зелений папуга з яскравим червоним чубчиком на маківці.
— Папужка! — вигукнув Дрозд. — Папуга! Ципаципаципаципа…
Він почав робити пальцями рухи, неначе кришив хліб на підлогу. Папуга дивився на нас одним оком. Потім він розкрив горбатого, як Романів ніс, чорного дзьоба і хрипко викрикнув:
— Р-реактор! Р-реактор! Дер-ритринітація! Треба витр-римати!
— Який ми-илий! — вигукнула Стелла. — Саню, злови його…
Дрозд рушив було до папуги, але зупинився.
— Він же, напевне, кусається, — боязко промовив він. — Он дзьоб який.
Папуга відштовхнувся від підлоги, змахнув крилами і якось незграбно запурхав по кімнаті. Я стежив за ним зі здивуванням. Він був дуже схожий на того, вчорашнього. Рідний єдинокровний брат-близнюк. Повно-повнісінько папуг, подумав я.
Дрозд відмахнувся пензликом.
— Ще дзьобне, чого доброго, — сказав він.
Папуга сів на коромисло лабораторних терезів, посмикався, урівноважуючись, і виразно крикнув:
— Пр-роксіма Центавр-р-ра! Р-рубідій! Р-рубідій!
Потім він начубився, втягнув голову і закрив очі плівкою. По-моєму, він тремтів. Стелла швидко сотворила кусень хліба з повидлом, відщипнула скоринку і піднесла йому під дзьоб. Папуга не реагував. Його явно лихоманило, і шальки терезів, дрібно потрушуючись, подзенькували об підставку.
— Здається, він хворий, — сказав Дрозд. Він розгублено взяв зі Стеллиних рук бутерброд і почав їсти.