Вони пішли, а ми залишилися робити газету. Спочатку ми намагалися щось придумати, але швидко втомилися і зрозуміли, що не можемо. Тоді ми написали невеличку поему про вмираючого папугу.
Коли Роман повернувся, газета була готова, Дрозд лежав на столі і поглинав бутерброди, а Почкін пояснював нам зі Стеллою, чому пригода з папугою цілком неможлива.
— Молодці, — похвалив нас Роман. — Чудова газета. А який заголовок! Яке бездонне зоряне небо! І як мало огріхів!.. А де папуга?
Папуга лежав у чашці Петрі, в тій самій чашці й на тому самому місці, де ми з Романом бачили його вчора. Мені аж дух захопило.
— Хто його сюди поклав? — поцікавився Роман.
— Я, — сказав Дрозд. — А що?
— Ні, нічого, — мовив Роман. — Нехай лежить. Правда, Сашко?
Я кивнув.
— Подивимося, що з ним буде завтра, — продовжив Роман.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Цей бідний, старий, невинний птах лається, як тисяча чортів, але він не розуміє, що говорить.
Одначе завтра вже рано-вранці мені довелося зайнятися своїми прямими обов’язками. «Алдан» був полагоджений і готовий до бою, і коли я прийшов після сніданку в електронний зал, біля дверей уже зібралась невеличка черга дублів із аркушами пропонованих задач. Я почав із того, що мстиво прогнав дубля Крістобаля Хунти, написавши на його папірчику, що не можу розібрати почерк. (Почерк у Крістобаля Хозевича був справді нечитабельний: Хунта писав російські літери готичним шрифтом.) Дубль Федора Симеоновича приніс програму, складену особисто Федором Симеоновичем. Це була перша програма, яку склав сам Федір Симеонович без усяких порад, підказок і вказівок із мого боку. Я уважно переглянув програму та задоволено пересвідчився, що складена вона грамотно, економно і не без дотепності. Я виправив деякі незначні помилки і передав програму своїм дівчатам. Потім я помітив, що в черзі нудиться блідий і наляканий бухгалтер рибзаводу. Йому було страшно і незатишно, і я відразу прийняв його.
— Та незручно якось, — бурмотів він, і боязко косився на дублів. — Он товариші чекають, раніше за мене прийшли…
— Нічого, це не товариші, — заспокоїв я його.
— Ну громадяни…
— І не громадяни.
Бухгалтер геть побілів і, схилившись до мене, промовив переривчастим шепотом:
— Отож-бо я дивлюся — не моргають вони… А ось цей у синьому — він, по-моєму, і не дихає…
Я вже відпустив половину черги, коли зателефонував Роман.
— Сашко?
— Так.
— А папуги немає.
— Як так немає?
— А ось так.
— Прибиральниця викинула?
— Питав. Не тільки не викидала, а й не бачила.
— Може, домовики бешкетують?
— У лабораторії директора? Навряд.
— М…М…М… — сказав я. — А може, сам Янус?
— Янус ще не приходив. І взагалі, здається, не повернувся з Москви.
— То як же це все розуміти? — запитав я.
— Не знаю. Подивимося.
Ми помовчали.
— Ти мене покличеш? — запитав я. — Якщо щось цікаве…
— Ну звичайно. Обов’язково. Бувай, друже.
Я примусив себе не думати про цього папугу, до якого мені, врешті-решт, було байдуже. Я відпустив усіх дублів, перевірив усі програми та зайнявся мерзотною задачкою, яка вже давно висіла на мені. Цю мерзенну задачу дали мені абсолютники. Спершу я їм сказав, що вона не має ані сенсу, ані розв’язку, як і більшість їхніх задач. Але потім порадився з Хунтою, котрий у таких речах розбирався дуже тонко, і він мені дав кілька обнадійливих порад. Я багато разів повертався до цієї задачі та знову її відкладав, а от сьогодні добив-таки. Вийшло дуже тонко. Саме коли я скінчив і блаженно відкинувся на спинку стільця, оглядаючи рішення здалеку, прийшов темний від злості Хунта. Дивлячись мені в ноги, голосом сухим і неприємним він поцікавився, відколи це я перестав розбирати його почерк. Це надзвичайно нагадує йому саботаж, повідомив він, у Мадриді в 1936 році за такі вчинки він наказував ставити до стінки.
Я розчуленно дивився на нього.
— Крістобалю Хозевич, — сказав я. — Я її все-таки розв’язав. Ви мали рацію. Простір заклинань справді можна згорнути по всіх чотирьох змінних.
Він підняв, нарешті, очі та подивився на мене. Напевне, я мав дуже щасливий вигляд, бо він пом’якшав і пробурчав:
— Дозвольте подивитись.
Я віддав йому аркушики, він сів поряд зі мною, і ми разом розібрали задачу від початку й до кінця і з насолодою просмакували два найтонших перетворення, одне з яких підказав мені він, а друге знайшов я сам.