Вітько, клацнувши замочком, відкрив диктофон.
— Стрічка закінчилася, — сказав він. — Шкода.
— Знаєте що, — сказав я, — як на мене, найпростіше запитати в Януса. Що це за папуга, звідки він, і взагалі…
— А хто питатиме? — поцікавився Роман.
Ніхто не хотів братися за це. Вітько запропонував прослухати запис, і ми погодилися. Все це звучало дуже дивно. При перших же словах із диктофона папуга перелетів на Вітькове плече і почав зацікавлено слухати, вставляючи інколи репліки на кшталт: «Др-рамба ігнор-рує ур-ран», «Пр-равильно» і «Кор-рнєєв гр-рубий, гр-рубий, гр-рубий!». Коли запис закінчився, Едик сказав:
— У принципі, можна було б скласти лексичний словник і проаналізувати його на машині. Але дещо зрозуміло й так. По-перше, він усіх нас знає. Це вже дивовижно. Це означає, що він багато разів чув наші імена. По-друге, він знає про роботів. І про рубідій. До речі, де використовують рубідій?
— У нас в інституті, — сказав Роман, — його, в усякому разі, ніде не використовують.
— Це щось на кшталт натрію, — додав Корнєєв.
— Рубідій — добре, — сказав я. — Звідки він знає про місячні кратери?
— Чому саме місячні?
— А хіба на Землі гори називають кратерами?
— Ну, по-перше, є кратер Арізона, а по-друге, кратер — це не гора, а радше діра.
— Дір-ра темпор-ральна, — повідомив папуга.
— У нього напрочуд цікава термінологія, — сказав Едик. — Д ніяк не можу назвати її загальновживаною.
— Так, — погодився Вітько. — Якщо папуга весь час перебуває при Днусі, то Янус займається чимось підозрілим.
— Підозр-рілий ор-рбітальний пер-рехід, — сказав папуга.
— Днус не займається космосом, — сказав Роман. — Д би знав.
— Може, раніше займався?
— І раніше не займався.
— Роботи якісь, — тоскно сказав Вітько. — Кратери… До чого тут кратери?
— Може, Янус читає фантастику? — припустив я.
— Вголос? Папузі?
— Ммм…
— Венера, — сказав Вітько, звертаючись до папуги.
— Амур-рні стр-раждання, — сказав папуга. Він задумався і пояснив: — Р-розбився. Даррма.
Роман підвівся і почав ходити по лабораторії. Едик ліг щокою на стіл і заплющив очі.
— А як він тут з’явився? — запитав я.
— Так само, як учора, — сказав Роман. — З Янусової лабораторії.
— Ви це самі бачили?
— Угу.
— Я одного не розумію, — сказав я. — Він помирав чи не помирав?
— А ми звідки знаємо? — сказав Роман. — Я не ветеринар. А Вітько не орнітолог. І взагалі, це, може, не папуга.
— А що?
— А я звідки знаю?
— Це може бути складна наведена галюцинація, — сказав Едик, не розплющуючи очей.
— Ким наведена?
— Ось про це я зараз і думаю, — сказав Едик.
Я натиснув пальцем на око і подивився на папугу. Папуга роздвоївся.
— Він роздвоюється, — сказав я. — Це не галюцинація.
— Я сказав: складна галюцинація, — нагадав Едик.
Я натиснув на обидва ока. Я тимчасово осліп.
— Ось що, — сказав Корнєєв. — Я заявляю, що ми маємо справу з порушенням закону причин і наслідків. Тому вихід один — усе це галюцинація, а нам потрібно встати, вишикуватись і з піснями йти до психіатра. Шикуйсь!
— Не піду, — сказав Едик. — Я маю ще одну ідею.
— Яку?
— Не скажу.
— Чому?
— Поб’єте.
— Ми тебе і так поб’ємо.
— Бийте.
— Не маєш ти ніякої ідеї, — сказав Вітько. — Це все тобі здається. Гайда до психіатра.
Двері рипнули, і в лабораторію з коридору зайшов Янус Полуектович.
— Так, — сказав він. — Здрастуйте.
Ми встали. Він обійшов нас і по черзі потис кожному руку.
— Фотончик знову тут? — сказав він, побачивши папугу. — Він вам не заважає, Романе Петровичу?
— Заважає? — сказав Роман. — Мені? Чому він заважає? Він не заважає. Навпаки…
— Ну, все-таки кожен день… — почав Янус Полуектович і раптом осікся. — Про що це ми з вами вчора розмовляли? — запитав він, потираючи чоло.
— Вчора ви були в Москві, — сказав Роман з покірливістю в голосі.
— Ах… так-так. Ну добре. Фотончику! Ходи сюди!
Папуга, спурхнувши, сів Янусові на плече і сказав йому на вухо:
— Пр-росо, пр-росо! Цукор-рок!
Я і іус Полуектович ніжно заусміхався і пішов до своєї лабораторії. Ми отетеріло подивились одне на одного.
— Ходімо звідси, — сказав Роман.
— До психіатра! До психіатра! — зловісно бурмотів Корнєєв, поки ми йшли коридором до нього на диван. — До кратера Річі. Др-рамба! Цукор-рок!
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ