— Та певно, що з розвитком літнища, ґаздам стало краще жити, бо заробіток трапляється і в літі й в зимі.
— Ба, якже. Таже фірманки зі стації та й в село та ще й панам на спацір. А вже дівки та й жони на послугах. А там знов гриби, ягоди, молоко, ци так дащо з ґаздівства. Та й так ґрейцір до ґрейціря.
— А лісів у Розлучі досить, так що за дерево не тяжко.
— Та де тяжко? Альо по поточинах ґазди мають свого лісу, а вже по вершках, як знаєте камеральний і панцький, ніби Графський, бо то Розлуч цілий ґрафський. То знов на асиґнату.
— Знаю я ті асиґнати — засміявся Старий Пан — то такі, що на них дерево видають в ночі.
— Ба, таже ліс Панбіг сам засіяв та й вигодував на то, би ґазда мав з него хосен. Досить, що за зиму ґазда натігав дерево на обору, би му підісхло. А з веснов, як но сонце блиснуло, в селі тілько й чути, що гупання сокири та стругання гиблів. Але бо файні хати ґазди поклали, великі, з ґанками, під бляхов.
— Одна біда знаєте, що ґазди держаться отут своєї частини й кладуть ці доми на своїх оборах, біля стайні та свого будинку. Тому містові люди йдуть до них жити тільки тоді, коли не вистачає мешкань в долішній частині, чи як ви кажете в місті. А вам треба б теж будувати доми під лісом, оподалік села.
— Ба, та ми так привикли. Альо ци ви видите, в горішньому кінци мало що й змінилося. Під Вінцем, як було так, такой і є дниська: в єден бік цигани, а в другий ґазди. Та в єдних і других хати малі, іно у циган ще менші. А цигани, як бідували, так і бідують, бо робити не хочуть.
— Та є там якийсь коваль між ними, а в літі, якийсь чорнявий циганчук забігає в літнисько, жінкам голову крутити.
— Є, але шваб Вальтер коваль ліпший від цигана, а той циган, щогоси пани вподобали, ледакий. Хіба тілько що чорний вус у нього та й веселі очі. То ся з ним панни фотографують. Але бо й в горішнім кінци ци видите хати під бляхов. То й вижний — Андрій показував рукою — поклав Курус за гамерицькі гроші, пониж нього вже Петро Когут, кривої Гандзі ґазда, богач, дім виставив файний. Ті два пониж нього, то Крецуливого Леся і Чубанового Миколи. А решта, як си стояли над потоком межи вербами й ясіням, так си стоють, но тілько вже не курні, а з коминами — та то байка.
— Як я тут приїхав, церква була покрита ґонтами. Тепер, бачу, покрили бляхою.
— Та тото такой за гамерицькі гроші, шо ґазди вислали. А чколи в нас дві, але до тої вижньої, як дітваки ходили за Австрії і нині ходять, бо то руська чкола. А то, шо видите пониж церкви велика та й нова, то вже польська. До неї шваби ходять та й жиди.
— А який ксьондз у вас тепер?
— Та не злий, хоч міг би бути ліпший.
— Но, треба вже мені йти — Старий Пан підвівся.
— Та щось пан мают при собі, ци то пес, ци собака?
— Сучка, але то знаєте містова й тяжко їй привикнути до села.
— Не бійтеся, як піде мижи пси, то привикне. Але не здаємися, би пан із неї мали потіху. Альо цілий час на руки ся просит.
— Так привикла в місті, та тут мусітиме відвикати. Но йду я в долину. Будьте здорові!
— В ласці Божій зіставайте!
Старий Пан сходив стежечкою, що збігала по північному боці Кичери, в напрямі до літнища. Можна, щоправда, було обійти Кичеру гостинцем і дорогою, але через Кичеру ближче та приємніше. Обабіч стежечки бігли стайки піль, що їх звичайно засівали вівсами, або житом. Тепер вони були ще пусті й вигрівали свої жовті скиби після зимового сну.
VІ. ДОГОВІР
Берцьо — Берль Лерер, жив ще в старій хаті. Колись за тих часів, як родина Николайчуків побудувалася в Розлучі, цей дім був дуже огрядний: білений на ґанку з крамницею та кількома кімнатами, стояв по середині долішньої частини села, як її тоді звали швабською, що в ній згодом розбудувалося літнище. І тепер у цьому домі Берко далі провадив свою крамницю, торгуючи всім. Але трохи повище нього сини побудували великі, бронзові доми для літників. Та старий купець держався свого ґешефту, що був до недавна єдиний в селі. Правда, в міру розвитку літнища, постав ряд крамниць, а там ресторани, цукорні, шинки, та ще й в горішньому кінці, селянська кооператива.
До цього дому ввійшов Старий Пан.
— О, дзєндобри пану! Аґітентуґ! — поздоровила його жидівка привітно. Була це літня вже жінка, повнувата, з чорною перукою на голові.
— О, як я люблю вас видіти, нівроку, ви добре виглядаєте, добре держитеся!
— Добридень пані Лерерова! От якось я держуся. Але тепер я прийшов до вас в справі тої жінки. Не можу ж я жити в пустій хаті сам.
— О, та де! Тфу, тфу, хто би то жив сам під лісом? Панові треба ґаздині, а Ганя буде для пана акурат. Пан мені не надякується за неї — Берчиха прицмокувала, примляскувала язиком і, обертаючись до сина, — сказала: «Калмен, ґай ці Валтер, зуґ Ганя дер олте гер си ду».