Приблизно шістнадцятилітній стрункий хлопець з чорними пейсами та з червоними жилками в трохи витрішкуватих очах, усміхнувся привітно, надів на ярмулку чорного, крисатого капелюха й вискочив з крамниці. В тому часі Старий Пан купував харчі, складаючи їх до свого наплечника.
— Ну. Ганю, підеш до пана на Кичеру? — запитала Берчиха середнього росту та віку жінку, що ввійшла з Калменом. Була вона з-міська одягнена; її темнополове волосся зачесане гладко й звинене в клубок. Досить низьке чоло, під ним глибоко осаджені якісь жовтяві очі — надавали їй надто поважного, а може непривітного вигляду. Досить гарні уста під трохи вистаючими лицевими кістками, мали в собі щось приємного.
— Слава Ісусу Христу! Ба, та ци я знаю, що чинити? — Ганя, як звичайно, людина бойківського походження, була повільна, статочна та обережна.
— Та, чому не маєш знати, трафляється тобі добре місце, то йди! Пан сам один, буде тобі добре. — Та звертаючись до Николайчука — господиню пан буде мати — цимес — Берчиха приложила два пальці до уст і поцілувала їх.
Ганя розглядала свого нового господаря, роздумувала.
— Ну. Ганю рішіться — заохочував Старий Пан — я, знаєте, сам і мені тяжко так жити, а ви, чи маєте яку родину?
— Та десь брат мій живе в Ріп’яній. А ґазду-м мала, то ми вмер. Поля лишилося по матері хіба стайки, том пішла по службах. Та йшла бим, ай не знаю…
— Чого не знаєш? — питалася Берчиха — йди та й вже, а там ти пан покажуть, то все знатимеш.
— Ба, та пан сам єден чоловік, то якось… люди судитимуть.
— А тебе що то обходить, най собі говорут. Ти не молоде дівча, ти свій розум маєш та й свої роки також.
— Та тото правда, правда. А й якось… — Ганя вагалася.
Щоправда, вона мала доволі часу надуматися, бо ще попереднім разом, як Старий Пан був приїхав, він її годив до себе на службу. Але купно, ні теж жоден договір бойко не заключує прихапцем і швидко. Він надумується, застановляється, торгується. Проте Ганя мала дійсно причини застановлятися.
— Заплачу вам добре, харч у мене теж добрий, праці не матимете надто тяжкої, чого вам боятися?
Погодила їх Берчиха.
— Та чей то не на віки. Не схочеш, то си підеш, нихто тя не здержить.
— То правда — підтвердив Старий Пан.
— Та то від коли, прошу пана? — Ганя мабуть рішилася.
— Зараз, візьміть, що маєте й підем, я в хаті сам і мені прикро. От собачка теж сама сидіти не хоче, хоч то звірина.
Йшли назад через Кичеру, вже тепер у трійку. На вузькій стежці пан ішов попереду. Мімі держалась його ноги, а за ним Ганя. Так завжди на бойках ходять: ґазда попереду, а жінка за ним. Ганя взяла з собою тільки вузлик з найнеобхіднішими речами, скриню мав їй привезти Вальтер, як матиме час. Коли стежка поширювалася, господар і його нова господиня рівнялися та й говорили.
— Жив я в місті — розказував Старий Пан — бо була праця, були діти. Діти вийшли в люди, пішов я в пенсію, то чого мені сидіти в місті. А тут маю хату, то й житиму на старі роки. Врешті усі тут принимають в літі гостей, то й я хотів би мою хату привести до ладу, зробити трохи меблів, то може в літі одну, другу кімнату я б винаймив. Гроші все придадуться, а хату треба всюди поправляти, бо стільки літ була без господаря. Усе понищилося, все порозпадалося. Та й діти в літі приїдуть, кожному треба кімнати, ліжка, стола.
— Та певно, що так — погоджувалася Ганя. На вершку Кичери сиділи знову на тій самій лавочці, що перед тим Старий Пан з Андрієм, і Ганя розказувала про своє життя.
— Пан знають, як то в нас, поле ледаке, але, як го нема, то ще гірше. Сім літ ми було, якім стала у ґазди худобу пасти, по лісу гонити. Добра не було й не раз ня ґаздиня била й не раз добре нагойкалася. Одне добре, що в літі гриби й малини В неділю носилам їх в Турку продавати, то все якийсь ґрейцір в рубатку-м зав’язала, та й сховала. Так-ім служила у жида в коршмі, вже ми тоди певно було з п’ятнадцять літ. Читати й писати не знаю — ніхто ня в школу не посилав. Але досить, що якісь пани, що я до них гриби носила, взяли ня зі собов до Перемишля на службу. Легко ми не було навчитися панцької роботи. Бо то хата не така, як у людий і їдіня не таке, й говорут інакше. А кілько біди було з тими підлогами. Мастити тото та ґлянцувати, тося чилядин на тих щітках нагупав, аж му ноги пухли. Але найгірше було навчитися варити. То й сницлі, ци котлета, то раз ми ся припекли, а другий раз ся спалили, ци такой розсипалися. Досить сварки ся наїла. З одного місця м’я звільняли, з другого-я сама відходила. А бо ви гадаєте, що мож було найти добре місце? То то мали міські дівчата, файно позачесувані та й файно повбирані. А мені раїли місця, що самі не хтіли брати, роботи багато, а заплати мало. Були й такі часи, що цілком місця не було. Том ходила дащо заробити ци праням, ци такой при будові. Але з грішми то було так: як була робота, то й їсти треба було й відложити на той час, як не буде роботи. А тоді й решта гроший пропадала. Алем ся надіяла, цілий час-їм ся надіяла, що гроший зароблю та й домів верну. Поля бим прикупила, тайбим даяк ґаздувала. Вжем не молода була, певно ми було трицят літ, як ня взяв мій ґазда. Такий був робітник і так нич не мав, як я. Алесме гадали, що разом лекше буде. Та що з того? Пожив рік тай вмер. Тілько всього було мого ґаздуваня. А потім знов з місця до місця. Вжем панцку роботу добре знала, троха гроший собі прискладала та їм виїхала до Розлуча, дивитися, що далі чинити. Бо тут — село, але й місто. В літі бим по панах ходила та й заробляла, а в зимі да яка робота би ся такой найшла, може у Берчихи, або в Шльомчихи.