На східньому кінці були теж грядки, а з них одна повздовжна з полуницями. Вони були там і досі й завжди з весною донька Николайчука, Стефа, приїздила на кілька днів сама, чи з батьком повеснувати. Тоді теж вона обходила полуниці, чистила їхні кущики й пересаджувала молоді на нову грядку. Так було від років, то ж і тепер подбали про полуниці. Вони були гордощами Кичери, родили завжди багато соковитих, запашних ягід, що їх зокрема дуже любив Старий Пан.
Дівчата копали землю мотиками й розмовляли при тому. Звичайно вони розказували, що сталося взимку в селі, хто з ким сварився і бився і хто з ким любився і подружився. Час від часу приставали, випростовували спини та, підпершись ліктем на мотичівні, дивились, як цвіте сад і як внизу люди працюють на полях і дими підносяться з села. Неодна зідхнула й казала: файно ту на Кичері.
Бо це справді Кичера була з весною прекрасна. Цілий день вона купалася в ніжному сонці. На городі зеленіла соковита, шовкова травичка, а понад нею цвів сад. Дерева виглядали, як великі китиці молочно-рожевого квіту. А тут знову модереви, що обіймали вінком обійстя. Вони зазеленіли вже й були стрункі, високі й буйночатинні. Ніжно зелені китички їх м’ягесеньких шпильочок хитались у весняному леготі й разом з гнучким модеревним гіллям співали в вітрі.
А там за парканом бігли жовті ще поля, скрипіли плуги й дзвонили мотики, розбиваючи жовту скибу. В ряди годи долітала з лісу пісня:
А там десь з Поточини хтось відповідає:
А там хтось затягне:
Але найчастіше ви не відрізняєте слів, тільки десь з лісу, десь понад полем летить бойківська коломийка. Часом її супроводить гра на сопілці, або між першою строфою і другою сопілка свище й співає, співає, а пісня стелиться по Ровині й десь там умовкає під Грішивцем, чи під Черленим, що чорніють на вершках.
Але вже на Черленім вершечки чатинних гілок вкрилися молодими, яснозеленими пучечками свіжої чатинки. Від того ліс зазеленів і ожив. А там на Гришівці буковий ліс ще чорніє безлистим гіллям. Щe бо на вершках поміж буками де-не-де лати снігу. Він лежатиме й до Великодня, а часом і довше.
Хоч ліс ще безлистий, вже в ньому кують зозулі. Скобова Марися, що за парканом скибу січе, послухає та й так собі для себе тихенько заспіває:
Але то так люди веснують. Над полотняними, білими одягами, чорніють вовняні киптарі, а там і тут і знову онде цвіте жіноча мальованка й яскравіє хустина. Жайворонки співають над полем, а сонце мандрує понад писанкою і гріє поля на ровені та й тоті по Кичерах та й по вершках.
Навіть Старий Пан час до часу вийде з хати, залишаючи робітників, сяде на лавочку відпочити й любується весною, своїм садком і широким видом, що простягся з Кичери обабіч на поля і гори. Та приладдя не перестає гомоніти, аж поки сонце не збірається сідати он там поза Маґурою, де Дністер біжить прудким потоком, протискаючись із турчанських гір на старосамбірські долини.
VІІІ. ВЕСНА В ЛІСІ
Дні на весні довгі. Поки сонце пройде оце велике півколесо з-поза Острого аж за Маґуру, день довгий. Вже навіть зайшло воно, а на дворі ще довго ясно, ще довго день.
Робітники склали приладдя, дівки поклали мотики до шопи й усі подалися до села. Старий Пан звичайно сідав на лавочці, відпочити. Сам він, щоправда, не робив ні гиблем, ні пилкою, проте цілий день він був на ногах і робив свою роботу. То ж увечері звичайно відчував утому. Про те не раз ще треба було піти чогонебудь купити до крамниць, найчастіше до Берка, а там до різника Вулькана й пекаря Шльомка. Усі вони жили в долішньому кінці за Кичерою і добре заробляли цілий рік, а ще ліпше в сезоні.
Та бувало, що Старий Пан не мав ніяких справ у селі, але ще хотів трохи пройтися. То ж узявши Мімі з собою, йшов на Кичеру. Якраз у тому часі Ганя йшла по молоко, варила вечеру й стелила ліжко. Поки це все зробить, можна пройтися.