Від лавочки, що стоїть на вершку, обабіч невеличка галявина. На ній теж млака. Щоправда, вона звичайно поросла твердою травою, що між нею густо цвітуть незабудьки. В літі можеш сухою ногою пройти, бо стежечка тонісінькою ниточкою збігає через цю млаку в низ. Тільки як упадуть дощі, земля підмокає і булькотить, як станути на неї і ноги грязнуть, та тільки по кістки: під сподом тверда глина й камінь, як співають про неї:
Про цю млаку розказують, як часто по селах, що там був двір, а в дворі — недобрий пан, що ще за часів панщини запався під землю. Хто на Великдень о півночі притулив там вухо до землі, ніби почував, як дзвони дзвонять. Це була стара билина, чи теж небилиця! Проте, в правій частині лісу по цей бік Кичери, якісь у лісі не то рови, не то шанці. Вже вони поросли густим старим лісом; покрив їх мох і трави й ніхто ніколи не досліджував їхнього нутра. По лівій стороні, чи там у лівій частині Кичери, що на ній стояв ліс Николайчука й що по ній бігла стежка, ця від станції через вершок до долішньої частини лісу, він був густіший; де його було більше й де хребет гори тягнувся довше. Бігла ним гарна, лісова доріжка, що нею свобідно йшло двоє людей. Було це звичайне місце прогулянок сім’ї Николайчука. Доріжечка в міру поступу в ліс звужувалася і кінчилася під старою, присадкуватою ялицею. Там починалася узбіч гори, що доволі стрімко спадала у потік. Її покривали старі, стрункі ялиці. Вони росли високо та десь там в висотах співали в вітрі глухаво, поважно. Але внизу у їхніх стіп, був півсутінок і тиша. В цій найстаршій частині лісу царила постійна тінь і пустка, земля була висипана сухими шпильками, на ній ніщо не росло. Навіть гриби не водилися в тій частині без сонця і моху. Зате в горі на ялицях гніздилися яструби й викликували свою жалібну пісню голоду; по струнких стовбурах бігали білки, а в дуплах гніздилися пташки. Там в оцьому лісі було щось незвичне: лещетарська скічня. На найстрімкішому місці прорубано широку дорогу, прокопано та вижолоблено так, що по середині вона була вгнута й там була площина, з якої лещетарі відбивалися, зіскакуючи вниз на місток, що був понад потоком. Влітку навіть це місце було поросло травою і на ньому паслися завжди ґаздівські корови.
Де-не-де лежала зрубана ялиця, або потужний вітролім. Так ще недавно вони були молодими смереками, чи ялицями, а їхні рамена розходилися, як проміння зорі в зелені лісу. Старий Пан сів на стовбурі вітролома й думав:
— Коли я перший раз прийшов до цього лісу, вони були молоді, але я вже не міг бачити їхніх вершків. Потім прийшли роки. Вони виривалися в висоти, росли стрілистими й кріпшали. Кожна весна накладала на вершки й кінчики гілок соковиту й м’яку зелень.
Старий Пан пестив чатинку молодої смерічки, що росла біля поваленого стовбура. Ця молода зелень була така ніжна, шовкова, запашна, ці прашпильки, радше ясно зелене тонісіньке пір’ячко. Ах! Така соковита, весняна зелень. Нею соки життя вистрілювали з темної зелені в блакить теплих, весняних днів. У сонці вони видавалися золоті — ці молоді, ніжні парістки. Рука проти свідомости й волі пестила цей теплий оксамит молодої зелені. Під нею майже не помічалося старої, темної зелені минулорічної чатини.
— Весна рік річно повертає їм нову молодість і красу. Але з нами є гірше. Нам весни не вертають молодости. Ні трішки. Вони противно, женуть нас невгомонно назустріч старості й смерті. Одне ми маємо схоже: їхній стовбур грубшає і покривається міцною корою. Й наша душа твердне та покривається сірими шарами розчарувань, страждання, байдужости й отупіння. Вони ще далі витягають всемолоді й пружкі рамена на зустріч сонцю; ми вже давно перестали.
Посидівши та поміркувавши так, Старий Пан брався стежечкою, що відділяла молодник від старого лісу. Оце вони, оці матері, чи батьки засіяли молодник своїми плідними шишками. Збитими когортами збройного молодняку, стрункого й хиткого, коли кожен зокрема, але разом — одною непоборною лавою, ліс ріс і ширяв. Непереможний похід життя. Оці діти старого лісу, стрійні пушистою зеленню щитів і шоломів; збройні молодістю і силою життя йдуть протинаступом. Зеленими хвилями котять до стіп лісові — старому, що ще стоїть, і ще старшому, що вже лягає.
В повні соків і сил вони вриваються в старий ліс. У його підніжжя вони здобувають старий, вкритий сухими шпильками терен. Погідно, гордо з тріюмфом весни на гілках, вони йдуть у змаг із смертю. Вона ж кидає зрідка — де-не-де по одному велетневі. Але вони малі, буйні й твердокорінні, йдуть лавою, в нестримнім рості: вони діти життя. Може навіть раді, що старі, які забирали їм сонце, лягли смирно в зелений мох свого підніжжя. Тепер за ними, молодим черга! Тепер вони переможно розкрили весняну зелень своїх рамен, назустріч сонцю і блакиті. Здається, того їм теж не доволі, оце дві малі вистрибнули на порохнявий пень якогось предка, запустили коріння в його залишок і м’якесенькі, ніжнесенькі піни зелені своїх весняних чатин розкотили понад чорним порохном того, що жив колись. Життя подолало смерть.