Потім обоє, батько й донька, несли кошик, відпочиваючи час-від-часу на стежечці. Стефа була з будови тіла зовсім похожа на батька, така ж невисока, круглява, темна бльондинка. Навіть її очі були зовсім, як у батька: зеленкаво-бронзові. Як щороку так і тепер, вона приїхала садити квіти. Це було її улюблене зайняття. Ще будучи малою, вона завжди їхала весною до Розлуча, садити квіти. Потім ціле літо вона піклувалась ними й тішилась їхнім ростом і квітінням. Розказувала з оживленням про квіти:
— Дістала я два роди гвоздиків. Оці, що цвитуть у літі й шабо, пізніші. Хочу їх випробувати. Щоправда, тут у нас уже в вересні приморозки, але вони досить видержливі. Врешті тато тепер живуть тут постійно й зможуть їх прикрити на ніч, як би грозив більший мороз.
— Буду я бавитися з твоїми квітками! — жартував батько.
Стефа знала, що він так любить квітки, як вона, а зокрема червоні гвоздики. Це його улюблені квітки.
— Далі купила я левкої, якусь нову відміну астер, зимотривалі маки, фльокси, вербену, насіння резеди, матіолі та японської мішанки. Коли все це виросте й зацвіте, буде повно квітів. Ага: чи навіз для мене є?
— Там Ганя щось лишила, якусь невеличку купку, але ти знаєш, як тут тяжко про навіз. Пісні, кам’янисті поля потребують його хоч би щороку, а його у селян дуже мало. Купити просто неможливо. Вимінюють фіру навозу за фіру бульби, як хто має з попереднього року й як кого вже дуже голод притискає. Ледве десь там Ганя напитала дві фірчини в горішнім кінці. То так грядки ледве подурила, а картоплю прийшлося садити на штучному. Тобі теж раджу для твоїх квітів ужити його.
— Побачимо — кінчила Стефа оцю важну, господарську нараду. Вона бо для своїх квіток мала ще одне джерело природного навозу: йшла по лісу з відром та збирала те, що там залишили корови, пасучись. Так і годувала рік річно свої квітки.
Вдома вона привіталася з Ганею з цілою приязністю та задоволенням, що батько має при собі людину, яка про нього подбає. Зараз же стала їй розказувати про свої пляни щодо городу. Свої квітки розпакувала в кутку на подвір’ї, біля хати й скропила їх водою, запевнившись так, що до рана вони можуть спокійно лежати. Тоді пустилась на обхід обійстя. Перший це раз в цьому році вона приїхала до Розлуча й її цікавила кожна дрібниця. В кожному кутку городу вона щось посадила: там на моху під модеревами підсніжки, що їх викопала в Бринівці, тут знову біля молодої, срібної ялиці кущик вовчого лика. Чи живуть вони ще, чи цвіли цієї весни? А як батьків сад? О, як цвіте прекрасно, як пахне! Розглядала кльомб перед східними вікнами та обмірковувала завтрішню роботу. Ще сьогодні, повечерявши, побіжить до лісу та назбирає навозу, бо оця купка, що Ганя їй залишила, дуже маленька. Он цвитуть ще білі нарцизи — жовті відцвіли вже раніше. Там прозябає пеонія, тут вилазять з-під землі тоненькі трубочки конвалії. Стефа тішилася кожного бадилинкою, раділа кожним листочком. Потім вона ввійшла в хату й видобула із скрині свій робочий одяг: темнозелену шкотську суконку, добре вже переношену, хвартушок та старі, високі черевики. Правда, були там ще дві пари дуже виходжених півчеревиків, що їх вона вживала до праці в городі. І хустка на голову. Переодягнувшись. Стефа почула, що аж тепер місто поза нею і що вона вернулася до свого кутка, до своїх квіток та лісів і гір, що їх так любила.
Вранці, як тільки сонце зійшло. Стефа була вже при праці. Вона перекопувала клюмбу, викидала траву, робила по боках грядочки. Робота не легка, бо земля наша бойківська тверда й бур’ян жилавий. Добре треба намахати мотикою і напрацюватися рискалем, а спина й руки болять та ще непривичну людину. Але до вечора все мусить бути готове, квіти посаджені. Вже добре сонце зайшло, як Стефа помпувала воду, щоб підляти квіток. Помпа скрипіла й стогнала й щойно по деякому часі видобула тонкий струмок жовтої води, що смакувала залізом, коли б хто мав охоту її пити. Та нею Стефа підляла свої квіти. Холодна травнева ніч оживила їх. Зідхнувши з полегшею, Стефа верталася до хати. З приємністю думала про сон — відпочинок і про свою виконану працю. Тепер уже все ростиме й цвістиме й у літі буде повно квіток.
Х. СТЕФА...
Батькове серце найбільше в’януло до неї. Вона була на нього найбільше похожа не тільки з будови тіла, але з уподобань. Вона так само, як і батько, мріяла розбудувати оце тут у Розлучі. Пристанув і задумався: — Хіба би подружилася, то може разом з чоловіком будували би. Бо так вона сама зарабляє не багато, ледве на життя їй вистачає.
Зранку до вечора Старий Пан лякерував. Забіліли рами вікон і двері, засяли чистим лякером лавки на веранді. Потім лякер сох, а Старий Пан ходив, приглядався та щось собі під носом мугикав. Та вже пора була братись за зовнішні стіни. Тут уже самому Старому Панові було тяжко: взяв собі до помочі Панька. Щоправда й він був не обізнаний з тою справою, але дістав у руку щітку, на драбину повісив відро з фарбою та й поліз малювати хату, її горішні частини. Спершу Старий Пан повчав: — Отак, сину, тягни щіткою — в один і другий бік і не роби мазків, тільки покривай один другим. Вже як там Панько робив, так робив, але малював. Щоправда не лиш Панько, але й фарба залишала багато до бажання. Хоч вона й висохла, та не безпечно було в літі до неї діткнутися: на одягу залишалися бронзові плями й смуги. Не раз потім діти жартували собі з батькової фарби.