І. В ДОРОЗІ
Старий Пан сидів у залізничному ваґоні. Біля нього, притулившись щільно, сиділа Мімі. Була схвильована. З розкритої пащі повисав язик. Мімі дихала швидко та голосно. Спершу вона дрижала і скавуліла. Перший то раз довелось їй їхати залізницею. Наляканими очима вона дивилася на свого пана і плакала жалко.
— Не бійся, цюця, то нічо страшного, то поїзд, — заспокоював Старий Пан свою товаришку: — лягай собі в пана на колінах і дрімай. Приїдемо додому і твоя мука скінчиться.
Старий Пан гладив ніжно й ласкаво свою пестійку й заспокоював її, приговорюючи.
За вікном поїзду бігли-кружляли поля. Їхні смужки бігли далеко, аж на край обрію. Була рання весна. На полях орали та сіяли. Чорні скиби світились масно проти ясного провесняного неба. Теплий вітерець пестив озимину. Десь між небом і землею співали жайворонки.
— Бачиш, Мімі, як гарно? Ласкаве сонечко гріє поля й вирощує з них збіжжя. Чого нам сидіти в місті? Он швидко доїдемо до Самбора, а там уже гори й не зчуєшся, як будемо в Розлучі.
Мімі лизнула руку Старого Пана, наче погоджуючись на все, що він постановив. Пан пригорнув її щільніше, прикрив коциком і вона задрімала.
За вікном далі бігли поля. Час від часу виринали села, оці огрядніші, де людям на ситій землі гарно жилося. Білі хатки, покриті ґонтами, або бляхою, посеред них баняста церковця. Садки біля хат починали вже цвісти біло та рожево. На овиді синіли вдалині гори.
— Ціле життя я мріяв про цю хвилину. Працював я тяжко й багато. Виховати й вивести в люди п’ятеро дітей не було легко. А ще спочатку, коли я був малим службовцем і заробляв так мало. Бідна Галя не зазнала добра…
Перед його уявою ставала постать дружини, худої, чорнявої Галі. До пізна вночі вона сиділа біля машини й шила. Не лиш обшивала своїх дітей, але й шила для заробітку, щоб допомогти чоловікові.
— Бідна Галя передчасно зійшла зі світу. Й тепер приходиться мені їхати в гори самому та самотою доживати віку. А так я мріяв, будуючи хату, що заживемо в ній колись обоє, як діти вийдуть у світ. Тепер тільки собака їде зі мною.
Старий Пан гладив Мімі по її малій головці. Вона відкривала свої карі, розумні, малі очі, з вдячністю виляла хвостом і знову западала в дрімоту.
— … Та в місті нема чого сидіти. Без праці нудно, а в Стефи своє життя. Обридло щодня ходити на Високий Замок, чи до парку й нудьгувати. Та й врешті я нате побудував собі дімок, щоб мати де жити на старість. Біда тільки, що самотою…
Вистукуючи колесами, поїзд в’їхав на самбірську станцію. Повз ваґону йшли люди, одні всідаючи, інші висідаючи. Старий Пан вихилився крізь вікно, розглядаючи людей. Стільки літ він робив це! Коли був молодий, мав багато товаришів праці й з ними говорив, отак їдучи, зустрівши когонебудь на станції. Потім, як уже став високим службовцем, знали його всі залізничники. Їздив тоді першою клясою, а службовці здоровили його надто принижено, чи то по-німецьки, чи по-польськи, — це ж була Австрія. Потім уже за Польщі, пана інспектора Николайчука перевели на пенсію, у нього пірвались зв’язки й люди стали його забувати. Врешті зникнули службовці українці: їх Польща попереносила, або позвільнювала так, як Николайчука й залізниця сталась польська. «ПКП» — пишалось на кожному вагоні.
Все ж за старою привичкою пан Николайчук виглядав крізь вікно. Не побачивши нікого знайомого, зідхнув тяжко й знову сів біля Мімі.
— Обоє ми старі пенсіоністи й між людьми теж не маємо чого шукати.
Поїзд котився далі. Дністрова долина ставалась щораз вужчою, входячи між гори. Молодий Дністер скакав собі весело по камінцях, сяючи своєю прозорою, срібною водою. На його зарінках зеленіли лози, першою ніжною зеленню молодесеньких листочків. Біля Бусовиська пан Николайчук з зацікавленням дивився, чи Дністер не вимуляв насипу. Покивував з незадоволенням головою і, як завжди, їдучи біля цього місця, нагадував собі свою суперечку з іншим інженером, під час будови цього залізничого шляху. Він, Николайчук, обстоював, що треба купити ще сусідні поля і покласти шлях оподалік річки. Але інженер Нєдзєльскі — поляк уважав, що це зайве й що порядний насип вистачить, щоб спинити напір води. Річка в цьому місці невелика. Погляд пана Нєдзєльського поділили теж панове з дирекції, і шлях побіг безпосередньо понад річкою. В цьому місці Дністер робив невеличкий закрут, а його коліно врізувалось гостро в насип. Весняні повені часто підмулювали його, чи виривали в ньому вибоїни. Приходилось скріплювати насип. Великі брили каміння обтяжували його й спадали до річки. Та проти стихії й вони не завжди встоювались.