Батько Панькович разом з Паньком та жінками відбули жнива, й викопали бульбу. Зі жнивами нашому ґазді легко справлятися. У нього жита дві, три стайки, все решта овес. То ж найбільше роботи при вівсі. Та вона не спішиться й вівси косять інколи, як уже земля примерзне — це ці на вищих ґрунтах. Та чоловіки косять, жінки в’яжуть і робота йде повільним, спокійним, споконвічним ладом. Мабуть це вона зробила бойка таким повільним, тяжким та задумчивим. Але обидва Паньковичі покінчивши пільні роботи, тесали дерево на оборі — це вже на новий будинок. Часом помагав їм у цьому Дмитро, покинувши свою Малерманівку. Та відколи Андрія Рівняка не було вдома, якось Дмитрові не сиділося в селі. Ще до вечора було далеко, а він кидав топір і спішився на Сорочини — в Малерманівку. Помивши руки та причесавшися — це вже панська звичка завелась у Дмитра — він ішов до Рівняків. Заставав звичайно Олесю при машині, або за господарством. І так на балачці сходив йому час.
Осінні вечорі довгі, темні й непривітні. А ще на Сорочинах: долина потічка вузька, тільки всього, що гостинець пропускає, та й над ним оця Малерманівка, а повище нього дім Руського Пана. А так обабіч ліс. Шумить потік, гуде ліс зловісно глухо. Добре тоді сидіти в теплій хаті та й не самому. Навіть приємно слухати казок про духи, страхи, чи давну давнину.. Про вовків у Розлучі багато знали, розказувати. То ж Дмитро та й розказував оці билини й небилиці, а Олесі при тому краще було шити. Часом знову вона розказувала про життя у місті, як її батько вимандрував у Дрогобиччину й якої біди вона зазнала, як дитина робітника.
— Зато вам тепер добре. Андрій вас шанує, тяжко робити не мусите, як би ґаздівські дівки.
— Та я не нарікаю. Але часом бере мене якийсь жаль, якась туга. Навіть не потраплю тобі сказати за чим. Може за вітцьом та й матір’ю, а може за людьми. Ще в літі, як в літі, хоч то все чужі люди. Але потім дуже наввіриться.
— Як би любий чоловік, то може не наввірилоби ся…
Олеся мовчала. Її довгі, темні вії кидали тіні на її дрібне лице. Руки швидко бігали за шитвом.
— Та й, як би діти. Якось не файно без дітей.
— Не файно — думала Олеся. Потім піднісши голову з-над шиття, задивлювалась у вікно й думала, що не тільки те одно не файно. Не так вона гадала колись, дівуючи. Стільки співанок про кохання, а Олеся його не знала. От так жила з Андрієм, бо був її ґазда.
— Та чи любите ви Андрія? — питав по хвилі Дмитро.
— Чи люблю? Ти ж знаєш, як на селі: засватають, та й іди. Я віна не мала, грошей не було, а діти в батька були. Чоловік трафився порядний ремісник, то тато казали: чому не йти. То я пішла. Ще, як би між своїх людей, у своїм селі, було би легше. А так тут, на відлюддю, в лісах та й між чужими. Андрія звичайно в хаті нема, а прийде з майстерки змучений і йде спати. Ще добре, що часом жінки приходять дати що шити. Дуже прикро було би.
— Та відколи Малерманівка напроти, то й вам ліпше, правда?
— В літі ті літники дуже крикливі й то також неприємне. Одне тільки добре, що ти зайдеш до нас.
— Як би ви Андрієви не жона, я ходив би тай не находився ніколи. У нас співають так:
— Так ми ся здає про вас, що бим вас любив тай не переставав.
— Такого навіть говорити не випадає, Дмитре. Ти ж знаєш, я не дівка.
— А як я на вас дивлюся, то я тото забуваю, і так си гадаю:
— То як я піду в село, чи вітцю помагати, чи так чого, то все ми ся здає, що тота співанка мене кличе назад. А як сиджу сам в тотій Малерманівці, то ня бере нуд, такий нуд! То бим знов ішов кудась, чи я знаю, горами тай долинами, десь бим мандрував світами.
— То так буває часом, певно тому, що ти сидиш сам. — Олеся добре знала, яка тяжка самота й як туга смокче й ниє.
— Та вам ще не так зле. Ви би могли хоч таке подумати:
— Бо ваш ґазда в неділю в хаті. А я такої неділі не діждуся, хоч бим ждав кілько. Ой, волів би я, щоби й Андрій не діждався такої неділі, — і присунувши стілець ближче до Олесі, та стараючись заглянути їй в очі, над якими тремтіли вії: