Попід Кичерами та над потоком

* * *

Чи Андрій Рівняк знав, що його жінка любиться з Дмитром? Бо вже всі в селі про те говорили. Та може він один не знав, а як і знав, то не хотів вірити. В зимі він майстрував у хаті й був завжди поблизу жінки. Дмитро часом зайшов до них і швидко відходив. Леся господарила й шила. Тільки до нього, до свого ґазди вона стала ще холодніша, як досі, ще більше байдужа. Та Андрій потрохи привик до того й надіявся, що як прийдуть діти, буде інакше. А діти не приходили…

Дмитро сидів у пустій Малерманівці й мучився. Таки він дійсно виродився з-поміж бойків. Вони, щоправда, багато співають про кохання, але в житті вони тверезі, а вже ж не вдаються в тугу, коли хтось недосяжний. Але Дмитра з’їдала туга, жар незаспокоєного кохання.

Інколи, як Андрій відходив до села, він крав у нього хвилини щастя. Та їх не було багато. В’яла й сохла з туги теж і Леся. Пізнавши справжнє кохання, примушена годити нелюбому чоловікові та ще й обманювати його, вона мучилась. Вийняткові хвилини щастя були, коли вона могла забігти до Дмитра й віддатись неподільно свому коханню. І то тривога, щоб чоловік не викрив її, затроювала їй хвилини щастя.

* * *

Надійшла весна. Андрій знову вернувся у Явору. Дмитро не мав багато роботи на своїй Малерманівці. Там прибрати, помити, посадити трохи квіток, щоб було з чого літничкам робити китиці.

Тепер уже не було перешкод їхньому коханню. В лісі співали пташки, води в потоках весело скакали по камінцях, збігаючи ярами. Там над їхніми берегами цвіли проліски й були як Лесині очі. В гущавині будилося життя лісу й його тварин. Потім дні стали тепліші: наближувалось літо.

Закохані знали тільки одне: велике щастя. З ним вони й далі мусіли приховуватись перед людьми. Але й у людей з весною було більше роботи й їм ніколи було заходити на віддалені Сорочини. Так серед лісів цвіла заборонена квітка кохання. Ростила її весняна буйнота, пестило її тепло сонця. Інколи тільки прокидалось тривожне питання: що далі?

XLVI. ПРОТИ ЗАКОНУ

А я вийшла на гриби.
Грибів не шукаю.
Мені єнче в головойці.
Я енче гадаю.

Леся йшла лісом. Наче струнка сарна бігла вузенькою стежечкою, протискаючись поміж ялівці. Час від часу похилювалась та піднімала гриби. Були це вчасні біляки. Їхня головка й справді була зовсім біла, новонароджена. Часом вона здержувалась і задивившись у гущавину, зідхала. В ярку над потоком чекав її Дмитро. Йшли стежечкою на верх. Присіли по дорозі на вітроломі й слухали, як шумить ліс.

То тя люблю, милейка.
Душу в тя не вложу.
Гадочку за тя гадаю.
Забути не можу.
Та судили судівничі.
З вечора до раня.
Та хотіли відсудити
Мене від кохання.

Кінці гілок ясніли молодою чатиною. Десь на верхів’ях кричали вірли, а там у ярку два голуби туркотіли, цілувались, виводячи своє пташине кохання. У далі кувала зозуля.

Ой зазуле сивейкая.
Не куй жаліснейко.
Та же ти мене закуєш
На друге літейко.
Ой летіла зазулина
Та мовила куку.
Та дай мені, файна любко.
На коника руку.

Десь по лісу паслися корови. Гомін дзвінків долітав здалека десь з-поміж ялівців, прокрадався крізь гущавину, раз наближуючись, то знову віддалюючись. Смереки кидали латасті тіні на ситі мохи та теплі чатини. Дмитро стиха приспівував Лесі та лісові про своє кохання.

Ой туда, туда, туда.
Туда, дуда, дайна.
Не можу на тя забути.
Білявино файна.
Ни заїсти, ни заспати.
Ни заговорити.
Хіба піду через тебе
У землейку гнити.
Тече вода, тече в доли.
Намагає в луги.
Хто коханейка не знає.
Той не знає туги.
Сядь си, любко, коло мене.
Говори до мене.
Няй я з голосу пізнаю.
Чи ти любиш мене.

Обнявши Лесю, цілував її пристрасно.

Вже сутінок падав на ліс, як верталися.