— Якже ж то буде з тим нашим коханням. Дмитре? — журилася Леся. — Чи так ми будем з ним ховатися полісу, як ті дикі звірі? Як ті серни тай вовки? Тобі ще може не так тяжко, як мені жити з вами обома. Часом є мені так гірко, що бим пішла тай втопилася.
— Хіба ти мене не любиш Лесю, що так кажеш?
— Люблю тебе, але, ані з тобою не маю щастя, ані без тебе.
— Я тебе заберу від него, Лесю, я вже собі обміркував. Не даватиму вітцю грошей, собі зложу. Там під лісом, у Жолобині мала хатка стоїть. Правда стара, та й не файна, але я куплю її. Звідтам далеко в село, але близько в долішній кінець до міста.
— І якже ж ми житимем там? Таже твій отець хіба тебе прокляне. А люди зі села каміньом в мене кидатимуть.
— Певно, що перший час буде тяжко. Та всі привикнуть. Я ходитиму до міста зарабляти, а ти будеш шити й житимем щасливо. Інакше не годен: мені без тебе життя нема!
— А якже з Андрійом? Чи пустит він мене?
— Я го ся питати не буду! А кого любиш, з тим жити будеш.
Леся мотала головою з недовір’ям. Як би ж вона була дівчиною!
XLVII. ПОВОРОТ ДОДОМУ
Настав осінній час. Тяжкі, бурі хмари повзли полями, засланяючи світ. І знову опустошіли гарні доми й у Розлучі настала така тиша, як у кожному іншому селі в таку пору.
Андрій покінчив роботу в Яворі. Взяв останні гроші, що йому належалися за останніх два тижні та повертався до дому. Був задоволений: тепер уже зможе дійсно викінчити дім. Невисокий, білявий і худий, він тепер виглядав ще худіший, як був. Тих кілька місяців поза домом та харчування чим попаде, підкошували його й так не міцне здоров’я. На біду ще Андрій пив. Не пив він багато, не впивався. Але привчився запивати їдження горілкою. Жінки не було близько, варити не було кому, то ж з’їсть кусок хліба з цибулею, чи огірком, часом із салом, зап’є горілкою і з цим працює. Але тепер, о тепер відгодується вдома і знову прийде до сил.
Щоб заощадити гроші, він ішов пішки: і так не було вже поспіху. Завтра виспиться і відпічне. Помахуючи ціпком, ішов гостинцем, щось стиха мугикаючи під носом. За Волосянським тунелем пристанув і дивився. Зір вів понад полями, понад ровінню і спинював аж там на Кичерах. Дім Старого Пана червонів у далі, наче дитяча іграшка. Його було видно звідусіль, вже здалеку. Андрій присів на придорожнім стовпці й крутив цигарку.
— Слава Ісусу Христу. Андрію!
Оглянувся. Стежечкою з-над потока вийшов літній уже ґазда, з файкою у зубах.
— Слава навіки! — ґаздо.
— Йдеш домів? — почав Михайло Розлуцький, присідаючи біля Андрія на сусідньому стовпку.
— Йду. Ціле літо попрацювавїм у Яворі, трохигрошей заробив, а тепер вертаюся до дому.
— Та ци скінчилася вже будова? —
— Я столярську роботу поробив всю, а там уже не багато залишилося. Певно в літі вже там гості будуть.
— Не файно, що так далеко від села та від людей, — міркував ґазда.
— Е, то панам не шкодить. Вони навіть люблять так. Ви от подивіться на Малерманівку: хоч здалеку від села, але гостей завсіди повно. — Ґазда виймив люльку з рота, сплюнув і задумався.
— Та то для панів може й файно, а для нас не дуже. Та й тобі там у тій Поточині не файно.
— Ба, та чому не файно? — дивувався Андрій.
— Ба, бо не файно. Ци видиш, як довго ставиш хату та їс не годен скінчити. А як би так у селі, що близько, то не єден прийшов би з поля, заскочив би тай поміг. А так занім дійде тай пізно.
— То правда. Вся робота на мої руки. А я мушу заробляти по людях, бо треба якось жити. Вам то інакше. Кождий з вас має поле, корови. А мене мої руки годують. Тай жінчині троха.
— Та тото правда, що вона шиє та й так тобі помагає. Але то біда Андрію, що ти ся хати не держиш. То вже жона аби яка, то ся ї може кучити. Та бо й кучиться тому Паньковичовому, що на Малерманівці сідит.
— Най му ся кучит, про мене.
— Ба, коби го нудьга не гнала до чуджої жони, то няй би му ся кучило.
Андрій хвилю мовчав. Не від нині на згадку про Дмитра, його щось смоктало біля серця та пекло в горлі. Він і сам думав і не думав, та гадки відганяв. Але бо й в літі люди до нього переказували, що Паньковичів до Лесі ходить. Проте, якось не вірилося, не хотілося вірити.
— Ей, та то люди говорут, бо не мают єнчої роботи.
— Ну, ну, та то правда, але вже добре, як сідітимеш дома, то вже си сам жону допантруєш, хоць у співанці кажут:
— Ну, але, як гідний ґазда, тай гідна жона, то устереже. Ти майстер на всі села, але бо в хаті ти не дуже ґазда. А жона мусит чути, що ґазда то пан в хаті, інакше брикатиме.