Далі ґазда підвівся і, попрощавшись, пішов стежками попід Вапнярку, у горішній кінець. Андрій ішов гостинцем і тяжкі думи вже з тої пори не покидали його.
У хаті застав Лесю, як звичайно, за господарством. Привітала його, як в останньому часі: байдуже. Та Андрій не багато говорив і не багато допитувався. Був зморений, майже піврічною працею, і мав тільки одне бажання: відпочити. Тому, поївши, швидко пішов у постіль і заснув кам’яним сном утоми. Вранці він прокинувся пізно й, ще лежачи в постелі, дивився, як жінка поралась біля горщиків. І міркував свою тяжку думку. Хто його знає, чи правду люди кажуть, чи брешуть? То, що Леся до нього не така, як має бути жона до чоловіка, також правда. Та біда, що йому приходилося так часто бувати поза хатою.
— Слухай, жінко, що то з тим Паньковичовим Дмитром? — питав, підводячись на постелі й підпираючись на лікті.
Леся спинилася серед хати. Її лице поблідло, а темні вії опустились на очі. Зараз же піднесла їх високо й подивилась на ґазду.
— Ще в літі, яквім був на Яворі, люди ми переказували, що він до тебе ходит. Алем нічо не казав, бо що буду казати, колим цілий час поза хатов, на тяжкій роботі.
— Та не помогло би нічого, Андрію — і нагло рішившись, Леся приступила близько до постелі, що в ній не зазнала ні радости, ні розкоші. — Правду люди кажуть: Дмитро ходить і я люблю його. — Від несподіванки Андрій дивився на жінку довго та мовчав, не знаючи, на яку стати.
— То ти мені то кажеш, ти моя жінка?! Та ж ти не дівка, абись ся з парубками водила! Ти моя жінка й менісь присягала!
— Присягала. Алем не знала, що то кохання. Булам молода, й ти був перший чоловік, що я його бачила. Йшла я за тебе, як інші йдут. Але не дав ти мені, ані радости, ані щастя, ані навит дітей у нас нема. Тепер я вже знаю, що значить любити тай бути з любим.
— Гей, та що ти собі гадаєш, жінко? Чи ти гадаєш, що я тебе дам тому парубкови?! Ні! Ти моя жінка, й зі мною житимеш! А з Дмитром я ше ся порахую, та й будем видіти, хто матиме право до тебе!
— А я тобі скажу, що я тебе не любила й не люблю. Волю я від тебе в світ піти за очи, але жити з тобов не буду!
Андрій ходив, як чорна хмара тай журився. Оце бо він вернувся до хати по тяжкій праці й збирався кінчити будову. Як же ж тепер буде? Не хотілось вірити в усе те, не хотілось вірити, що одного дня Леся покине хату тай піде собі з другим. Як же ж тоді жити самому в оцій Поточині та на відлюдді? Андрій не раз уже жалував, що він став будуватися оподалік села в отій Поточині. Й таки люди йому відраджували, та грошей на ліпше поле не мав. А тепер з нудьги на жінку дурійка зайшла.
Андрій ходив довкола хати, оглядав її тай міркував, снував тяжкі думи. Потім вийшов на гору й став все таки обдумувати, що й як робити. Був же ж майстром і будова цікавила його. Оце ще й своя. Так довго леліяна, так тяжко будована з праці рук. Вид роботи, що чекала на нього, трохи успокоїв Андрія. Махнувши рукою, вирішив залишити все часові. Може тепер, як сидітиме в дома, жінці вийде дурійка з голови. Андрій мав за собою одне кохання і знав, що воно не тривке й навіть невідомо, чому пропадає так, як тане сніг на сонці. Ба, як би мала дитину, не захочувалось би їй іншого чоловіка.
XLVIII. НЕМА РАДИ
Зима вийшла гостра цього року. Великі сніги засипали стежки й дороги так, що, як люди казали, й птах не пролетить. Проте не засипали вони стежок між Малерманівкою і хатою Руського Пана.
Хоч Андрій надіявся, що його побут у дома поправить його пожиття з жінкою, так не сталося. Противно, ставалося з дня на день гірше. Тепер уже коханці не потребували укриватися перед ним, він знав за чим вони ходять одне до одного, чи то був день, чи ніч. Леся, досі смирна й спокійна, сталася нетерпляча та незгідлива. Обоє з Дмитром плянували покинути Сорочини й покінчити з таким життям утрійку. Скільки разів Андрій робив докори жінці, лаяв її, а навіть збирався бити, вона відповідала йому, що жити з ним не хоче й не буде та що піде собі. Куди? — це не його справа. Відмовлялась теж спати з ним, із своїм ґаздою.
Не помагало теж говорити з Дмитром. Він мав на все одну відповідь: люблю її і пустіть її. Якже ж ґазді пустити власну жінку, щоби другий брав? То ж Андрій не пускав. Будучи настільки старший від Лесі, аж п’ятнадцять років, він надіявся, що молодим вишумить кохання з голови. Дмитро піде до війська й все якось буде.
Але так не було. Леся щораз частіше та на довше зникала з хати. Більше вона перебувала на Малерманівці, як дома. Андрій зачав пити й пив щораз більше. Скільки літ він думав про женячку, а оце й не зчувся, як усе минулося, і другий забрав йому жінку, що її любив. Радився людей та вони, як звичайно в ґаздіський спосіб казали: набий жінку й замкни. Чи: підбий ноги парубкові, або подібну якусь давали раду. Та Андрій бачив, що не помагає жінку бити, а Дмитра лаяти. До бійки з ним він не поривався, бо хлопець був за нього молодший і кріпкіший. Хіба би де в ночі засів та й розбив йому голову? То знову всі люди знатимуть, хто це зробив, бо ж усі вже знали його справи. Тому Андрій пив і журився. А будова не поступала. Замість на будову, йшли гроші на горілку. Врешті, яке то господарство, як жінка хати не держиться. Щось Андрій майстрував, але робота не бралась його голови. Зате щораз частіше думав, як би позбутись суперника.