Не засипали сніги й стежки Андрієві на Кичеру до Старого Пана. Може він знав би яку раду, чи спосіб. То ж сиділи у кімнаті, у Старого Пана й говорили:
— Я і не мусів вам оповідати, бо ви самі знаєте, яка моя біда. Але ви вчений чоловік і всі в громаді вас шанують. То я собі подумав ще вас порадитися, що тут зробити. Радять ґазди жінку бити й замикати, та чи то поможе?
Старий Пан ходив по хаті, підкручував вуса й журився за Андрія. Любив він майстра й його лихо вже здавна журило Николайчука. Та яку найти на нього раду.
— Биттям і примусом, Андрію, любови не накличете. Противно, вона може вас ще більше зненавидіти. До суду нема пощо йти, хіба, що би ви хотіли з нею розійтися, то очевидно, суд вам признасть правду та розлучить вас. Але получити двоє людей жаден суд не може; каже приповідка: на милування нема силування. Парубок він гарний і може подобатись…
За вікном шаліла сніговія. Вітер крутив снігом і скавулів тонко, наче дика собака. Ліс шумів грізно. Тяжкі, снігові хмари повзли низько й як стадо оскаженілих биків, кидались з небесних просторів на землю.
— Як вже ви не знаєте ради, то вже ніхто не знатиме, Пане Николайчук. А я що бим хотів, то не годен її пустити, бо вона жінка мені й я її люблю.
— Може ви й справді добре робите, що чекаєте. За рік Дмитро піде до війська й якось воно може ще буде.
— Тай я собі так гадав, але бо виджу, що я так довго не видержу. Так мене їсть журба, так мене ссе, як п’ явка людину. Робота ся мене не бере, їсти мені не смакує, жити ся мені не хоче. То що ж мені робити, гей що!?
Старий Пан із жалем дивився на Андрія. Він і справді зчорнів, знужденнів, подався. Чути було від нього горілку.
— Ви п’єте, Андрію, а то не добре — упоминав.
— П’ю, пропиваю гроші, щом тяжко заробив у літі. Ще, як нап’юся, ляжу та й засну й усе забуду. Але то одне панови скажу: одного дня возьму топора та й му голову розсічу. Піду до криміналу, то піду, але най ся вже то скінчить.
— О, не робіть цього. Андрію! Занапастите й його життя і своє. А жінки й так собі не вернете. Я бим вам не радив навіть думати про те, ані згадувати.
— Ба, коли сама гадка ся гадає, а вже, як нап’юся, то найскорше. Тоді ми ся здає, що то цілком легко: взяв топір, замахнув і конець.
Андрій махнув рукою в повітрі, а потім сів, зіщулився, взяв голову в руки й тяжко зажурився
Хитаючись та заточуючись, наче тяжко хворий. Андрій пробивався крізь замети додому. Дім — який то був дім: холодний, покинений, знехтований.
Здавалося, що Андрієві стало легше після розмови зі Старим Паном. Перестав пити, та знову взявся до будови. Навіть до Лесі став трохи привітніший і зачав знову говорити з Дмитром. Здавалося, що він погодився вже з таким життям із своєю-не своєю жінкою. Так, наче б не бачив і не чув нічого, живучи з дня на день. Тому Дмитро почав плянувати на весні купно хати в Жолобині. Коли Андрій годен був так жити, він не годен, ані Леся теж ні. Їм обоїм теж тяжіло таке життя. Дмитро бачив, що не має іншого способу, як піти, якнайдалі від Андрія. А що буде, те й буде. Він теж не раз думав: чоловік він слабий, оцей Андрій, як би так колись поночі…
В неділю по Богослужбі сиділи Рівняки, полуднуючи. Андрій говорив до жінки:
— Треба якось кінчити той дім. Гроші так тяжко я заробив, а вони минаються швидко. Скоро й їх не стане.
— А ще, як їх пропивати…
— Не з добра мені п’ється, сама знаєш, як би між нами інакше, й я би не пив.
Леся мовчала. Не правда: чоловік він був завжди тверезий і працьовитий. Може навіть жаль їй було його, але й вона ради не знаходила. Тож, помовчавши, Андрій говорив далі:
— Отже, як кажу, брав бим ся з неділі до роботи, а би викінчити гору, поки зима й нема роботи на людях. Є там така робота, що зможу потім сам робити, але є і така, що треба мені до неї других рук. Том собі гадав, чи би не говорити з Дмитром. Доки таке вийшло, були ми добрі сусіди, тай такой сидить він дармо, роботи не має, міг би мені помочи…