— Можеш з ним поговорити, твоя справа. Я до ґаздівських справ не мішаюся.
— Але дім такий твій, як і мій, бо ти такой моя жінка й ти мені присягала й такой моя лишишся.
Леся знизала плечима й подивилася уважно на чоловіка. Що має на думці? Якийсь дивний у нього вигляд і дивна впевненість, з якою говорив про їхнє майбутнє.
В вечорі, коли Андрій вийшов у село, а Дмитро, як звичайно, використовуючи такий час, був з Лесею, вона питала його, чи був Андрій просити його помогти при роботі.
— Був, і так мені дивно було: говорив зі мною так, як би між нами ніколи нічого не було.
— І що ти йому відповів?
— А що ж мавім відповісти, то сусідська справа: помогти один одному.
Леся застановилася.
— Слухай, Дмитре, я чогось боюся, щоб він що злого не придумав. Він такий став дивний в останньому часі, а нині знову говорив, що нікому мене не віддасть і що далі буду його.
— Е, най собі говорить, я його не боюся. А ти моя і він це знає і мусить з тим погодитися. В літі переберемося на Жолобину й всьому буде кінець.
— Ей, та який конець? — журилася Леся — таже я залишаюся його жінкою, бо я з ним шлюб брала. Ой, так мені гірко, так мені тяжко на серці, ліпше би я була тебе не знала та й не знала того коханячка гіренького! Бо чує моє серце, що добра з того не буде.
Дмитро пригортав Лесю, цілував і пестив та заспокоював. Мусять же вкінці всі погодитися з тим, що вони любляться і що житимуть разом, хоч би що там не діялося.
Оце трохи заспокоїло Лесю. Все ж таки, поки Дмитро відійшов, вона щераз вернулася до своїх побоювань.
— А може би ти, Дмитре, не йшов йому помагати.
Та Дмитро махнув рукою зневажливо й не мав наміру зміняти свого рішення.
ХLIХ. ХТО ВИНЕН?
Не треба ся, товаришу.
За дівчину бити.
Бо вона за того піде.
Кого ме любити.
Вранці, ще добре не провиднілося, як Андрій прокинувся і став готовитись до роботи. Мотався по хаті, збирав інструменти й зносив їх на гору. Потім став оглядати дерево й щось сам до себе бурмотів. З другої хати Леся чула, що він довго в ніч не клався. Вночі вставав, ходив по хаті, заходив на будову, наче б щось обмірковуючи. За сніданком помітила, що Андрій випив.
— Як же ти робитимеш, Андрію, коли ти знов напився?
— Якось буду. Робота не на чужім, а на моїм, коли схочу, то перестану… А я вже знаю, коли перестати! Як буде по всім, то перестану!
— Якто по всім? — питала Леся занепокоєна.
— Ну, там на горі — розмахуючи руками, показував Андрій.
Поснідавши, Андрій пішов на гору щось майструвати. Згодом ввійшов Дмитро у хату.
— Дмитре, може б ти таки не йшов; він сьогодні, випивши, так дивно говорить, що як буде по всьому. Хто знає, що він має на думці?
— Я також маю руки й то міцніші від нього й топір у руках тримати вмію, не бійся.
Згодом чутно було тільки гомін праці на горі. Обидва чоловіки згідно укладали матеріял, переносячи його з місця на місце й майстрували собі, наче два добрі товариші. Та кожен собі думку думав.
Знизу на гору не було ще сходів, тільки дошка з набитими поперечками. Матеріял витягали вони на гору шнурами. Один в низу прив’язував, а другий тягнув. Потім відносили його вглиб кімнат. Робота поступала, хоч видно було, що Андрієві якось вона не дуже йшла. Бачучи їхню згідну працю, Леся вкінці заспокоїлася.
Попрацювавши трохи, чоловіки сіли закурили.
— Шкода мені тебе. Дмитре: ти парубок файний. Пощо ти ввійшов мені в дорогу? Чи мало дівок у селі? Вчерам був у коршмі, том чув, як собі ґазди оповідали, що Варварич дівку за тебе готує.
— Най собі Варварич готує за кого хоче, а я його дівки не хочу, хоч би й золота була.
— Та чому? Дівка файна й віно має. Брав бись, а мою жінку лишив у спокою.
— Ви знаєте, як з нами є і знаєте, що ані я її, ані вона мене не годні покинути. То вже собі робіть, що хочете, а явам тілько одно повім, щом вам вже не раз повідав, і що вона не раз вам мовила: вона мене любит, а вас не любит. І ще вам скажу, щоб ви знали: в літі куплю хату в Жолобині й обоє підем там жити. Іншої ради нема.
— Нема кажеш, а я тобі скажу, що рада є і мусит бути: жінка моя, я тобі її не дам, хоть би мене то мало коштувати життя, а може й не мене.
— Нич вам не пораджу, робіть, як гадаєте! — Дмитро встав, сплюнув з пересердя і знову брався до роботи.
Тепер їм треба було переносити тяжкі трами. Матеріял лежав безпосередньо над отвором. Стояли над пропастю, держачи кожен свій кінець.
— Не попустишся мої жінки, кажеш?! — питав Андрій задиркувато, дивлячись на Дмитра очима, що в них була й розпука й погроза. Очі його засновував туман.