— Не журися — просив Дмитро Лесю, пригортаючи її. — Ми обоє молоді, здорові, якось собі дамо раду. Ще будучи на Малерманівці, я купив дерево. Тепер звезу й направлю хату. Потім ходитиму до міста й зароблятиму.
— Та бо я не так за себе, як за тебе журюся. Кинувши батька, порізнився з родиною, покинув добрий заробок у Малермана та ще й ворогів добув. Міг ти був оженитися й бути ґаздою та не йти жити до такої заваленої буди й бідувати. Боюся, що колись ти мені то нагадаєш.
— А ти, пані майстрова, чи не нагадаєш ти мені, що за паном майстром тобі було би вигідно жити: він заробляв більше, як звичайний робітник, а докінчив би був хату, були би гості, ти би ся файно вбрала, тай собі заложила пансіон. А так і ти пішла жити до буди під ліс. Чи не пожалуєш і ти того.
Леся закинула руки йому на шию та пригортаючись говорила:
— Не хочу я панства й не хочу маєтку. Як довго ти мене любиш, як довго меш мене любити, житиму хоч би й у буді, й не нарікатиму.
Цілуючи та голуб’ячи Олесю, Дмитро запевнював, що буде її любити завжди і, що для неї йому нічо не страшне.
Так оце незабаром і під Коханівцями зранку до ночі скрипіла пила й гомоніло приладдя. Правда, не багато хто чув це, бо далеко від села. Але в селі розказували собі, що Руського Пана жона вже не має білих рук, як колись і що вона разом з Дмитром працює при будові хати. Й дивувалися: то ж не бабська робота. А вона як хлоп ріже пилою, двигає дерево й помагає при майстерці. Ба, та що вчинить — зідхали жінки — та чей він нікого не найме, а з кохання жити не мож. Все ж люди в селі осуджували поступок молодого Паньковича й, як звичайно в таких випадках, усю вину звалювали на жінку, мовляв: якби не була ледака, не тягалась би з парубками, а сиділа при ґазді. Та вже вона добра повія, коли допустилася до такого, та й ґазду за неї окалічив той шибеник, що тепер на ноги не стає.
Як би не було: люди мусіли погодитися, що таке сталося. Проте обоє молоді від цього страждали. До Лесі мало хто тепер заходив давати шити. Раз, що майструє, то певно не має часу, то знову, що далеко й нема коли, а інші також гудили її, і матері не дозволювали донькам до неї заходити.
Сяк-так поладнавши хату, Дмитро нанявся у Берка возити товар. Двічі в тиждень він їхав з ним до Старого Самбора, а двічі до Турки. Ладував товар на віз і возив його до Розлуча. Двигав скрині, фірманив, а коли треба було, помагав Беркові на подвір’ї, чи в хаті. На весні став будуватися Нафтула, Берків син і Дмитро згодився до нього до роботи. Так, що якось покищо біда не така страшна була, як видавалася. Прикупив до хати чого там треба й на харчі якось заробляв. Але по тяжкій цілоденній праці та ще й далекому ході, приходив до своєї маленької хатини, що ледве від землі відставала, й був щасливий. На нього чекала любка солодейка, білявина файна. Чекала з тугою і з любов’ю, а це нагороджувало йому цілоденний, тяжкий труд.
З тривогою дивилася оця пара людських дітей назустріч зимі. Що буде, як сніги засиплять, а Дмитро не матиме роботи. Берків гандель залежав теж у найбільшій мірі від літників.
LIII. РОЗЛУЧИЛИ
В осені Дмитро знову не мав роботи. Жили тепер за гроші, що їх заощадив, працюючи в літі, й з тривогою дивились назустріч зимі. Дмитро перебував більше в хаті й нудьгував. Тоді теж за будь що причіпався до Лесі, бож із ким ґазда має сваритися, як не з жінкою. Стали дорікати одне одному. Після таких непорозумінь. Дмитро йшов у село й заходив тепер зовсім явно й сміло до батьків. З допомогою матері, він погодився з батьком і тепер перебував у хаті між своїми. Тут уже й батьки намовляли його, щоб відіслав Лесю до ґазди та вертався додому. Треба сказати, що Андрій Рівняк дуже бідував без жінки й переказував до Паньковичів, щоб намовили її повертатися. Видно й Андрій числив на те, що кохання вихолоне та минеться, а ще більше на те, що ґаздівського сина тягтиме назад у село до рідної хати між своїх.
Леся розуміла, що справи стоять зле, а Дмитрове ходження до батьків її злостило й боліло. Вона добре знала, що батьки відмовлять Дмитра від неї. Коли в вечорі, чи в ночі робила йому з того приводу заміти, він злостився, кажучи, що вона не може заборонити йому ходити до батьків, та й що такої нудьги отут під лісом він не може видержати. Леся плакала, і часом Дмитро її приголубив і потішив, а часом ще й злостився. Поволі забував, що це він її підмовив та забрав від ґазди, а за те росло в ньому почування кривди, що через неї покинув батьків і ґаздівство.