Паньковичка сиділа біля Лесі, дивилася, як вона плаче й жалувала її — на свій лад.
— Та чей бись вертала до ґазди, Лисю, — говорила вагаючись, — альо посилав Коцуриху та мовит, що нич ти не повіст за то, що було. Та ж досить гріха й час вже направити кривду, що ся стала Андрійови. З парубка й так потіхи не матимеш. Не нині, то завтра піде собі.
— Ходив за мною, ні в день, ні в ночі спокою не давав. Розлучив мене з ґаздою і доброю славою, а тепер ви хочете розлучити мене з ним. Але вам одно повім: до Андрія я не вернуся, як бим мала йти, то піду назад до вітця.
Паньковичка хитала головою, співчуваючи.
— Та де, голубойко, у вітця житимеш? Таже, як тя отиць дав на бік, то вже конец. Та він має єнчі діти й два рази дівку віддавати не буде. Віддав, втопив тай вже. Що ж ти в вітця робитимеш?
Леся сиділа на лавці, в руках держала голову, а журливі думки відбирали життю решту його вартости.
— Шо бим робила? Тажем шила, якім дівувала, тай тепер бим шила. Там дівки носяться з міська, то роботи мала досить. —
— Як знаєш, але бим такой радила, бись ся до ґазди вертала. Парубок або до воська піде, або ся оженит і шо ти з нього.
Так, Леся це знала. Тепер уже відколи їхнє життя ставало щораз тяжче, вона знала, що надходить кінець коханню і що щасливі дні минулися, як минається літо. А замість соняшнього тепла, морозні вітри снігами стежки замітають.
Потім прийшли дні й тижні самоти: Дмитро щораз частіше й на довше ходив до батьків, залишаючи її самотою під лісом. Ні! Такого життя не годен було довше знести! На її закиди нетерпеливився, а навіть оце недавно у сварці ударив її. Ні! Так далі не могло йти!
Чи Дмитро знав?
Вже дороги замерзли й віз глухо гуркотів по груді. На ньому їхала Леся. Біля неї машина до шиття, у вузлику подушка й перина, а в другому трохи одягу. Ранній ранок ледве сірів над полями й горами. Віз швидко покинув село та збіг попід малий міст на гостинець. Потім гостинцем торохкотів, котився і минув великий міст.
Леся сиділа загорнувшись у теплу хустку. Біль та гіркота заливали її душу. Але вона знала, що інакше зробити не годен було, хоч би серце краялося, хоч би з жалю і гинути пришилося. Треба його звільнити, хай іде знову стежками, що ними споконвіку ходили його предки й підуть дальші покоління. Погаслими очима вона дивилась на доми, що біля них проходила стільки літ. Оце вже й дім Андрія. Стояв опустілий, гора зяяла чорними отворами для вікон. Гора, що її ніколи не вдалося Андрієві викінчити. Щось здавило за горло й тягар, що лежав на грудях, стався ще тяжчий. А там праворуч Малерманівка. Вікна забиті дошками, всюди пусто. Обкинула оком ліси та потоки, що ними ходили, кохаючись, і заплакала гірко.
Так, плачучи, їхала самотою, всіми опущена й п’ятнована. Їхала назад до батька, відкіля кілька літ тому привіз її Андрій молоду, гарну й повну сподівань. Молода вона була й далі, але переходи й недостачі життя постарювали її та похилювали її постать.
Щастя було поза нею.
LIV. В ОСТАННЮ ДОРОГУ
Старий Пан умер.
Три дні й три ночі смерть сиділа біля нього й гляділа пильно на свою жертву. Але Старий Пан спав. Спав смачно, голосно дихаючи. Час від часу підносив ліву руку й покручував вуса. Права у нього була поражена. З дня на день його сон глибшав. Третьої ночі перестав він дихати. Він умер.
За вікнами була весняна ніч і шумів ліс на Кичері. Той старий ліс, що ще був молодняком, як Старий Пан поставив свій дім і тепер теж тільки поодинокі дерева доживали в ньому свого віку. Кремезні й здорові вони могли б були жити, якби не сокира. Проти неї боровся Старий Пан з громадою, з злодіями, з усіми, хто з ліса тягнув деревину. Хоч ліс не був його, тільки громадський.
У холодному весняному вітрі смереки говорили з собою. Про що вони говорили тієї грізної ночі, якої не стало Старого Пана?
Лежав у своєму вихололому ліжку твердий і невразливий на все. Біля ліжка сиділи, плачучи його діти. Всі вони були вже старші та порозкидані по світі. Але ж вістка про страшну подію на Кичері скликала їх разом. Біля батькового ліжка вони мусіли стояти у безрадній розпуці, не всилі викликати його з глибокого сну.
А так би він тішився! Він так бажав собі скликати всіх дітей хоч раз і поговорити з ними. Але ніколи йому не вдавалось. Оце аж тепер, коли він не міг їх уже бачити, — вони всі зійшлися.
Вранці нарядили його, одягнули в його найкращий одяг і поклали в труні на веранді. Стефа й Роман принесли з Кізявиці підсніжок, пралісок та ключиків. Цим жовтоблакитним квіттям прибрали батька. Лежав як серед рідного прапору.