Пізно вранці доволіклась Мицка до хати. Вона була поранена й її рани були покриті засохлим струпом крови. На голові й по боках широкі рани, ніжку передню волікла безсило. Гарячка палила її. Побачивши малу, Ганя аж руками сплеснула.
— Бійтеся Бога, люди, а то що сталося з котятем? Таже вчора вийшло з хати здорове й файне, що періг. Та хто тото го так опорядив? — Стала розглядати рани й швидко вирішила, що вони від собачих зубів. Тільки головою мотала та й гойкала та й бідкала. Рани промила теплою водою і замастила свіжим маслом і пообвивала шматинками. Потім ложечкою закропила хвору теплим молоком і поклала її обережно на печі на підстеленій плахтині.
Мицка запала в глибокий гарячковий сон.
Але Бої не було. Вона не вернулась ні цього дня ні жодного з наступних. Ходив Ілько шукати її, але знайшов над берегом яру тільки кілька жмутків вирваної її шерсти. Вже знав, що Боя не вернеться ніколи.
Сумну вістку приніс Гані до хати. Оце добра господиня — чуйна й вірна кицька згинула в нерівній боротьбі, рятуючи своє і доньчине життя. Люба киця Старого Пана теж відійшла від його хати.
Тижнями тривала Мицина хвороба. Ганя піклувалась нею як дитиною. З Боїної доні мала вирости добра й ловка кицька.
До того була така гарна й пестлива! Мицонька гарячкувала й сохла. Їла тільки трохи молока. Рани заживали поволі, деякі гноїли. Мицонька хворіла й ниділа.
Проте її молоде й здорове тіло перемогло хворобу. Зрослася переломана ніжка, щоправда трохи криво. Але вже можна було нею ставати на землю. І рани погоїлися.
Мицонька стала ходити й вигріватись на сонці. Ганя ж жалувала її і давала їй потрохи масла й навіть, як де дістала, й час від часу м’яса. То ж поки осінь настала, Мицонька видужала й стала вже ловити мишок. Їх за той час розмножилось багато в хаті, в стодолі, бо не було вже Бої, що панувала над ними. То ж у Мицоньки знайшлось багато роботи.
Від тепер вона вже була господинею, і її мусіли боятись сірі шкідники. Але не ходила вже Мицонька в далекі походи, тільки полювала в будинках і на городі, й її так само шанували всі як її маму, латасту Бою. Але собак вона боялась і ненавиділа їх та не мала довір’я навіть до Цибика, що жив на подвір’ї. І хоч він не раз вив жалібно й нудьгував самотою, припнятий на ланцюгу й хоч, побачивши Мицоньку здалеку, клався на землю і, виляючи хвостом, скомлів тонесенько й примирливо, то Мицонька оминала його й, проходячи мимо, їжила шерсть і псикала погрозливо. Ніщо вже не потрапило примирити Мицку з відвічним ворогом. І хоч тільки вони обоє з Цибиком залишилися на господарстві, не було вже між ними приязні, як за Мицоньчиних дитячих років.
А попід Кичерами та над потоком життя далі плило своїм руслом, хоч на оселі Старого Пана заходили зміни.
ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ
На оповіданні про страшну ніч — боротьбу Бої та Мицки з псами немов уривається розповідь. Властиво закінчилася вона смертю Старого Пана. Хоч на господарстві залишилися ще якийсь час Ганя та Ілько, хоч родина Старого Пана навідувалася на село, то край усьому поклала друга світова війна. Леся повернулася до Андрія і зажила з ним мирно. Ілько вернувся до батьків. Ганя, як виходить із записок Письменниці, пішла шукати праці в великому місті й опинилася серед важких обставин під час війни. Налети, бомби, перебування в підвалі будинку, дошкулювання міських дівчат «селюшці». Тому Ганя знову повернулася на село. Большевики зайняли Галичину й завели свою адміністрацію, «свій лад»… Рідня Старого Пана виїхала на захід, згодом за океан.
Що ж далі? З кореспонденцій з пізніми виходцями з околиць Розлуча Письменниця таки довідалася, що дімку на Кичері зовсім не стало. Не знати, хто збурив його. Невмолимий Молох поклав і свою руку на цю оселю Старого Пана. Та згадка про неї залишилася в нашій повісті-родинній хроніці.
